Про моду, Париж та труднощі перекладу

Коли працюєш у ресторанній індустрії, мимоволі доводиться слідкувати за справами у колег-конкурентів: хтось рецепт цікавий знайде, хтось оленячі роги у закладі повісить, хтось на ювілей оперну діву запросить. Панство піде подивиться на ці новинки у салонах раз та другий, попліткує, а потім же все одно у мою «Фляшку» повертається.

Ось так чергового вівторка (добре його пам’ятаю, бо саме напередодні знайшов нове вирішення системи рівнянь) забігла до мене моя кохана дружина з подругою Франсін (яка розумілась, певно, в усіх царинах, окрім хіба вищої математики). І та візьми й почни: «О боже, месьє Феліксе! Мені так шкода, месьє Феліксе!». Я спершу не второпав, що до чого, а потім виявилось, що сердешна хвилювалася за долю моєї «Фляшки», бо за два кроки відкривали новий заклад з французькою кухнею, французьким кухарем, та «Обоже, месьє Феліксе!» французькими диванчиками та не менш французькими шпалерами.

Всю ніч я переймався і хвилювався, крутився та не міг заснути. А дружина, побачивши мої муки, сказала: «Мода минає, стиль залишається. Не переймайся, мій любий, у тебе прекрасний шеф-кухар, чудове меню, розкішний інтер’єр та неймовірна я. Просто роби свою роботу».



У день відкриття мого конкурента я, звісно, трохи переймався, але принаймні катастрофи у цьому більш не бачив. Зрештою, кухні різні та й люди мають різні вподобання, — «все буде добре», — думав я.

І тут у ресторацію зайшла ціла хвиля гостей, всі вмощувались за столиками, замовляли страви за смаком і жваво щось обговорювали. У гаморі, змішаному з музикою, чулося: «який скандал!», «цього йому ніхто не пробачить!», «французику варто би пакувати свої валізки і негайно тікати до кордону». Я знов нічого не розумів. Та тут знову з’явилася Франсін, яка і пояснила, що дружина губернатора (відверта франкофілка) до відкриття замовила собі сукню з французького шовку, а власник від когось дізнався, які візерунки пані губернаторова любить, і замовив в тому стилі шовкові шпалери, щоб оббити ними свій заклад. А на відкритті сталась несподіванка: сукня пані губернаторки і стіни були ідентичними.

Гордівлива панянка розвернулася і таким поглядом глянула на власника нового ресторану, що простіше було просто на місці застрелитись з револьвера, ніж витримати той погляд.

Наступного дня новий заклад так і не відчинився. А пізніше з нього зробили перукарню. І дотепер ніхто не знає, чи встиг власник французького ресторану дістатись до кордону. А пані губернаторова ще довго повторювала фразу «я йому покажу жаб’ячі лапки!», яку ніхто, певно, ні передати, ні перекласти не спромігся би.

Будете пробігати повз Вірменську 3 — зазрайте на чай/каву/наливки. Або хоч у мій інстаграм ;)

Мій алкоголь — моє багатство

Захотілося мені якось приготувати своє власне пиво, по науці, з характерним німецьким педантичним підходом. Начитавшись розумних праць, наслухавшись сивочолих мужів, продегустувавши десятки літрів хмільного напою, я вирішив, що повністю готовий до цього відповідального процесу, і замовив насіння найкращого хмелю у троюрідного кузена свого дядька (а він свого часу зелень різну продавав).

Моя люба дружна дивилася на все це зі скепсисом, але не втручалася, приховуючи сміх за кашлем. А я ж посіяв те зерно на клумбі за рестораном і чекав (̶і̶ ̶ч̶е̶к̶а̶в̶,̶ ̶і̶ ̶ч̶е̶к̶а̶в̶), цьмулячи пиво з маленькою броварні своїх знайомих і уявляючи себе з великим та важким кубком першості за найкраще пиво у всьому світі.

А тим часом саджанці виростали та з’явились перші листочки. І коли моя голубка їх побачила, то сплеснула в долоні і, сміючись, вигукнула «хміль — не хміль, але конюшина в тебе виросла першокласна!». А я глянув на то все і вирішив, що відтепер складні справи делегуватиму професіоналам, а сам, можливо, заведу кролів (треба ж кудись ту конюшину подіти).P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/ Та заходьте на пиво Кляйна на вул. Вірменську 3 ;)

Як рецепт стейка на голову впав

Якось дощового львівського ранку (наче у Львові бувають інші) йшов я неквапом до своєї ресторації, думав про вічне і про оновлення свого меню. Хотілося чогось нового, незвичного, адже гості хоч і люблять перевірені страви, інколи хочуть спробувати щось інше.

Іду я, значить, і тут на мою велику червону парасолю щось впало. Раз, другий та так, що подумав ніби на мою нещасну голову пустився град з неба. Я озирнувся подивитись, який розмір має той небесний лід, коли дивлюсь, а це не град, а стос аркушів паперу, і лише кілька з них лишились неушкодженими, решта ж — не вижили в нечесному змаганні з водою, яка від слів залишила самі чорнильні плями.

Обережно схопивши знахідку, я стрімголов кинувся до «Фляшки» та розвісив рукопис сушитись в комірці. І лише коли він підсох, я побачив, який скарб хтось необачно жбурнув у вікно: це був кулінарний рецепт, у якому вже від самих описів перехоплювало дух. А потім я не зчувся, як опинився на кухні і за 30 хвилин переді мною пашіла нова ароматна страва, смак якої, як виявилось згодом, був саме тим, що я шукав ще зранку.

Але додавати блюдо до меню без згоди автора було негідним математика, тому я вирішив його знайти. Аркуші, за моїм припущенням, випали з вікна готелю, тому належали туристу. Здогадки підтвердив портьє, який на моє запитання, чи не спинився у них якийсь відомий кухар, ствердно кивнув головою і назвав номер його кімнати.

Це був відомий французький шеф-кухар (о доле!). Але, як сказав портьє: «Зараз у метра кулінарії депресія: бідолашний шукає ідеальний рецепт, та все ніяк. Весь персонал готелю стоїть на вухах і час від часу вибігає ловити речі, які француз в розпачі жбурляє крізь вікно».

Ще не дослухавши, я піднявся до покоїв кулінарного генія...

*а про те, що було далі історія мовчить. Відомо, що рецепт таки увійшов до меню «Фляшки Кляйна» і тепер і ви можете скуштувати Стейк Шатобріан під соусом а-ля метрдотель.P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/ Та заходьте на м’ясні страви на вул. Вірменську 3 ;)

Історія про кухарів, які так смачно готували, що ні з ким не ділились

Знаєте, для своєї «Фляшки» я завжди скурпульозно обираю все найкраще (звучить як реклама на телебаченні, брр): меблі, продукти, персонал... Особливо добре мені вдається знаходити людей, які захоплюються своє справою і вміють творити справжні шедеври з найбільш звичайних речей.

Мої кухарі — моя гордість — завжди готують все так, що не просто «пальчики оближеш», а з’їсти їх хочеш одразу після замовленої страви. І пригадую історію, коли ми вирішили ввести до меню сирний суп (ох і давно ж це було!).

Приготував мій шеф-кухар (а першу страву, якою б легкою вона не була, завжди готує шеф-кухар, щоб визначити ідеальну пропорцію продуктів і показати всім кухарям, які з ним працюють, еталонний смак страви) сирний суп, спробував сам, скуштував і вирішив поділитись ним з ближніми.

Спершу страву спробував інший кухар, потім кілька ложечок дістались кельнерові і барменові, пара знову кухарям... І коли я вже прийшов до «Фляшки» продегустувати суп — його не лишилось. Страва виявилась настільки смачною, що всі ніби очманіли від задоволення, виїли все і я дивуюсь, як ще каструлю не вилизували (жах!).

Це був єдиний випадок, коли в меню потрапила страва, яку я навіть і не куштував, але так полюбив.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на сирний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Винна історія про щасливе кохання

У моїй ресторації кожен може знайти щось своє. Хтось приходить смачно поїсти, хтось — поговорити з кельнером про світ/життя/філософію Ніцше, хтось — на побачення з милою панянкою... А молодий Ганс Віттекер приходив випити. Але не вульгарно, з самого ранку, а пізно ввечері.

Замовляв келих вина, влаштовувався в глибині залу за темним столиком і повільно смакував світлим алкогольним задоволенням. Весь вечір. День за днем. Іноді залишаючи на серветках пристрасні вірші.

Якось я вирішив до нього заговорити, запитати (хоча це й особиста справа), в чому причина його меланхолії, адже за весь час його відвідин у нас назбиралось стільки порожніх пляшок з-під вина, що навіть моторні прибиральниці, ба, навіть майстерні бабусі кельнерів, які всіляко прагнули допомогти своїм «кровиночкам» (а насправді зайнятись масовим декупажуванням пляшок для задоволення), не встигали їх забирати.

Ганс розповів про своє нещасне кохання, тугу за яким він намагався втопити у келихах Шардоне. Типова історія, коли закохані розділені кордонами та незадоволеною ріднею (ніби Ромео і Джульєтта, як би банально не звучало).

Після тієї розмови він зник на кілька тижнів. А потім прийшов до мене на обід зі своєю молодою дружиною, симпатичною француженкою (тією, кому присвячував всі свої вірші на серветках). І обоє, весело перебиваючи один одного, поділилися тим, як їм вдалося втекти від усієї рідні, побратися і почати своє (довге і щасливе) подружнє життя. Але це була вже зовсім інша історія.

А запаси порожніх пляшок з-під Шардоне, випитого Гансом у період вигадування зухвалого плану втечі розійшлися по руках романтиків, як символ того, що на шляху до кохання можна пройти всі перешкоди. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/Та заходьте на келих білого вина на вул. Вірменську 3 ;)

Пристасті довкола грибного супу, або як знайти ідеальний рецепт

Коли я ще тільки планував свою любу серцю «Фляшку», доводилося вибрати і шукати рецепти для страв, які можуть стати окрасою мого меню.

Однієї суботи, щоб уточнити фірмовий рецепт ароматного грибного супу, я вирушив на обід до однієї з моїх чисельних тітоньок. Тітка Анелі готувала так, що за її страви хотілося продати душу, родину і всі математичні секрети. А грибний суп був її кулінарним magnum opus.

І чого лише не зробиш для свого племінничка — рецептом вона поділилась ̶щ̶о̶п̶р̶а̶в̶д̶а̶,̶ ̶д̶о̶в̶е̶л̶о̶с̶ь̶ ̶т̶р̶о̶х̶и̶ ̶п̶о̶в̶м̶о̶в̶л̶я̶т̶и̶,̶ ̶а̶л̶е̶ ̶к̶в̶і̶т̶и̶ ̶і̶ ̶с̶о̶л̶о̶д̶к̶а̶ ̶н̶і̶м̶е̶ц̶ь̶к̶а̶ ̶в̶и̶п̶і̶ч̶к̶а̶ ̶р̶о̶б̶л̶я̶т̶ь̶ ̶д̶и̶в̶а̶. І я почав звіряти інгредієнти в обох наших варіантах і зауважив кілька неточностей.

— Це вдосконалений (ніби ідеальне можна вдосконалити) рецепт, — сказала тітка Анелі. — Емілія, моя доня (пам’ятаєш її, ви бачились на іменинах кузена Франца півроку тому?), вичитала його в одній із своїх книжок.

Як же не пам’ятати Емілії? Вона була справжнім книжковим черв’яком. Читала на прогулянці, за обідом, в потязі, у ванній, зі світлом і без світла, навіть на іподромі, у вихорі вболівальників, шахраїв і букмекерів. Абсолютно унікальна людина. Настільки, що тітонька навіть хвилювалась, чи пристойно такій юній дівчині стільки читати.

Та не був би я Феліксом Кляйном, якби не дізнався, що то за чарівний фоліант з кулінарними секретами. Тому, побачивши Емілію в саду, підійшов і спитав, що ж то була за книга з таким смачним рецептом. «Детектив, мій любий кузене» — сказала Емілія та опустила очі.

І лише через багацько років я дізнався, що тим супом головна героїня роману спочатку звабила, а потім вбила свого кривдника. Смачний фаталізм. P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на грибний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Про плагіат та міцні алкогольні напої

Ще з молодих років мав я чимало друзів-знайомих. Різних та по-своєму чудових.

І були серед них двоє, які люто посварились через дурну ситуацію. Обидва були письменниками з тих, які відомі лише вузькому колу і не через свої богзнаякічудові твори та таланти, а завдяки зовнішності й скандальній репутації, і посварилися ще в юності через те, що один в іншого вкрав сюжет роману (хоча мушу визначити, що він був не надто і вдалим).

І немає жорстокіших та скандальніших суперечок за письменницькі. Бо вони — як ковбої, хіба стріляють не швидкими кулями, а в’їдливими словами. Але і найпрудкішим ковбоям потрібна перезарядка, тому ці двоє, побачивши один одного на одному боці вулиці — стрімголов кидались на інший, ризикуючи потрапити під колеса кебу, або просто в багно. Аби просто не бачитись і не говорити.

Але доля звела їх на моєму Дні народженні у Фляшці, коли новенький кельнер всадив їх за один столик, поставивши просто на стіл пляшку «Золота Полуботка» та закуски. Під ранок, після надцяти випитих пляшок стосунки налагодились, вкрадений сюжет визнали мандрівним, а усе випите — жертвою в ім’я літератури. І нехай їхня суперечка давно вже потонула в пісках історії, але моя горілка так і залишилась міцною та миротворчою. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на чарчину на вул. Вірменську 3 ;)

Музика мого серця

Коли я лишень збирався відкривати свою ресторацію, збирав документи, підписував великі стоси паперів, шукав кухарів, клінінг-менеджерів, довкола мене збиралась ціла хмара людей, які вважали, що без їхньої поради в мене нічогісінько не вийде.

Одні гуділи мені над правим вухом, інші — над лівим, а особливо нестримні наче цілились — рівномірно бубоніли прямісінько в тім’ячко.

У перші дні я ще терпів, та коли атаки порадників стали агресивнішими й одночасними — просо тікав до кабінету, зачиняв двері на три замки (колодку навіть вішав) і для певності підпирав їх табуретом. Та кузена моєї (пана Валена, якого його мама нарекла музичним генієм, а він візьми та й подумай, що геніальний в усьому, хоча ніхто і ніколи не чув, щоб він на чомусь грав) дружини і це не спинило.

Побачивши, що дістатись до мене напряму не вийде, Вален почав діяти потайки, через мою любу дружину, підмовивши її вмовити мене послухати його божественну гру (звучить складно, ге?). І хіба я міг відмовити коханій? Тим паче жива музика в ресторації — завжди добра ідея.

Ось так суботнього вечора ми зібрались у салоні мого дому, Вален дістав гітару, взяв перші акорди й зачав співати... А я... А що я? Я просто побіг замовляти найсучасніший грамофон та комплект платівок з хорошою німецькою музикою (коротше втік).

І зараз у моїй Ресторація "Фляшка Кляйна" звучать найкращі мелодії і найпрекрасніші пісні, які додають довершеності їй, роблять смак алкоголю ідеальним та тішать гостей.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте посидіти в затишному місці на вул. Вірменську 3 ;)

Якби ковбаса мала крила...

Зайшов я якось зі своїм знайомим-фольклористом Дітліндом у новий баварський ресторан і, як годиться, замовили собі ковбасок і почали патякати (про що там традиційно говорять прості смертні чоловіки).

Пан Дітлінд якраз писав своє наукове дослідження по приказкам, а тому кожну свою репліку (через професійний зсув) супроводжував завченими фразами родом з народу, які з кожним ковтком пива все голоснішали. А коли його погляд ненароком натрапив в меню на ковбаси, то Дітлінд не втримався і на весь зал виголосив: «Якби ковбасі крила – то луччої птиці у світі не було б!». І саме в той момент нам принесли замовлення. «Ваші пташенята, сер» – промовив кельнер на англійський лад. І пішов геть, хитро посміхаючись.

Відтоді фірмові ковбаси (ті що Кляйнвурст) ми поза очі називаємо пташками. Хочете? 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на ковбаси на вул. Вірменську 3 ;)

Звідки у моїй Фляшці безалкогольне пиво?

Був у мене добрий друг Август — великий поціновувач пива. Німецького, хмільного, насправді еталонного алкогольного продукту. Пив він його з ковбасками, грінками, в'яленим м'ясом, із сиром, без сиру — з чим завгодно, або просто так. А ще він вчив моїх кельнерів правильно його наливати і подавати, а мені розповідав, якими кухлями треба запастись під той чи інший сорт, щоб напій повністю розкривав свій смак та ароматику.

І треба було такому статися! В одну мить єдине незмінне, що було в цьому світі — Август з кухлем пива в руці, похитнулося! Лікарі заборонили (!) Августові вживати алкоголь. Зовсім. Друга було просто не впізнати: чахнув на очах. І ще би! Справа життя, персональний Августів еліксир молодості, весь його сенс було викреслено одним діагнозом.

От і вирішив я порадитись зі своїми пивоварами, знайомими лікарями (з математичного клубу) навіть цілителями та наважився на тижневу безсонну авантюру. А потім запросив Августа до себе в гості на вечерю, пообіцявши щось справді грандіозне (хоча навіть ці слова не запалили вогню в його очах).

І, вибравши найбільш вдалий момент (якщо такий можливий сумними вечорами), подав до столу шедевр (результат усієї авантюри) — безалкогольне пиво, схвалене родинним лікарем Августа.

Август це диво спробував. Зробив один ковток, потім інший, і зі словами “Навіть, якщо це пиво наблизило мене до смерті, воно того варте” допив все до дна. І як же він радів, почувши, що житиме, бо в тому пиві немає ані краплини алкоголю! 

Ось так авантюрна колаборація з пивоварами повернула чоловікові жагу до життя, а мені — доброго та усміхненого друга і відчуття, що все повернулось на свої місця.

І якщо ви колись та наважитесь спробувати пиво без алкоголю, або будете за кермом розкішного авто, або захочете втамувати спрагу і не сп’яніти — зазирніть до мене в гості. За задоволенням.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм:  https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на безалкогольне пиво на вул. Вірменську 3 ;)

Американо чи не американо?

На одній із чергових конференцій познайомився я з американським математиком. Два холостяки, міцні сигари, добрий алкоголь – і обговорення математичних теорій перетворюється на справу, яка може тривати до самого ранку.

І щоб збадьоритися перед черговою вранішньою лекцією ми вирішили замовити собі кави у лоббі готелю. Проте моєму новому другові Джиму (а після двох келихів він став ледь не найкращим) принесений варіант кави не сподобався. Відсунувши бармена набік, він став біля джезви, засипав в неї кави, залив по «Катрусин поясочок» води, зварив все, розлив по філіжаночкам і за мить я насолоджувався правдивим Американо.



А ще за мить занотовував детальний рецепт приготування чудового кавового напою. І тепер мої гості у Фляшці Кляйна смакують справжнім Американо від американця.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: restaurant_in_lviv Та заходьте на американо на вул. Вірменську 3 ;)

І душу за ковбаску би віддав, або хоча б поторгувався

У свої 33 роки, коли я був вже досить статним і реалізованим чоловіком, з дружиною-красунею, двома докторськими та дочкою і ніщо не могло мене здивувати, мій дуже близький товариш Максимус попросив допомогти йому з переїздом. Коли я спитав «що має переїздити?», він відповів «невдовзі побачиш». 

 

І я побачив. Біля порогу його малесенького будиночку, а переїздити він мав у інший, завбільшки палац (і нащо людям такі хороми?) стояла гора з метрів зо 5 (а окомір в мене «дайбоже»!) з клунків-коробок-пакунків із самим лише жінчиним(!) мотлохом. А я ж наївний сподівався, що там хоча б меблі якісь є в основі. Ні. 

 

І от уявіть мене з чорним новесеньким блискучим кебом, який я щойно купив і знав напевне, що він не гумовий, мене, який чухає потилицю, починає закипати і думає з якого боку підступитись до тих всіх речей і на яких віслюків (волів, прицеп?) їх вчепити… і тут виходить товаришева дружина зі здоровенною тарілкою Тюрінгер вурством (а по-простому — з ароматною ковбаскою зі свинини та телятини) я розумію, що сердитись не маю сил і зроблю для цієї жінки за ці ковбаски все і без сперечань. 

 

І вірите, чи ні, та зробив! І 5-метрова гора мотлоху якось вмістилась в мене в кебі і на його даху, а Максиміліан зі соєю дружиною ще довгі десятиліття щасливо жив в своєму новому (і потім і не дуже) помешканні. 

 

 

Коли закінчуються пряні сливи

Якось запросив я своїх добрих товаришів-математиків поправити здоров’я після тривалої складної дискусії стосовно перевірки нових теоретичних надбань, які, зізнаюсь, були не вельми то і цікавими.

Дискусія була настільки затягнутою, що, здавалося, поважні панове за кілька секунд і необережних слів, викликатимуть один одного на дуель в ім’я математики - цариці наук. Єдине, що стримувало усіх від необдуманого вчинку - складність прорахунку, хто ж з ким стрілятиметься (не всім вистачало пари). Здавалося, всі стримуються лише з поваги до мене. 

Тому, не довго мізкуючи, повів я це збіговисько до себе додому, розсадив за столом (сперечатись ті впертюхи так і не припинили), поставив на стіл пряні сливи (свою гордість, дуже раджу!) і відлучився за наливками. Та коли повернувся з цілим сетом, - бачу: слив вже нема, а дискусія продовжується, але смертовбивчі погрози звучать не так часто, як раніше. 

Приніс я ще одну порцію слив та наливок до столу і чую, що товариші мої починають один до одного. 

Наступна порція — і розмова стає все конструктивнішою і змістовнішою. Доносився до того, що пряні сливи закінчились зовсім, а товариші щасливі та задоволені розбрелися по домівках.

Спішіть зазирнути до мене у Фляшку, бо хтозна, коли це сливопоглинаюче товариство забіжить до мене в гості наступного разу і зануриться у математичні суперечки.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv

Та заходьте на наливки та Сирний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Підстелити, але не дичину, або як врятувати ситуацію супом

Зібрались ми з колегами якось на полювання. І всі ж такі тепличні, ніхто до походів і диких умов не звик, а полювати хотілось по-справжньому, по-математичному. І добре, що та братія рушниці побрала, бо спершу хотіла снаряди 15 століття, щоб радіус дії був більшим, а звук гучнішим (чоловіки, що з них взяти).

І тільки згодом виявили, що рушниці ті для полювання на лося, а не на дрібну дичину (і пр гучності вони такі, як гармати, які ми не взяли). І що то було, як всі без розбору почали стріляти хто куди (а в ті часи зайдеш в ліс — а там звірі на кожному кроці). Колезі Адольфу черевика прострелили, так що той досі шкутильгає. А Шульцові дорогого хутряного капелюха, який йому від діда дістався (справжнього мислився, між іншим) і піжонського жовтого жилета.

І знаєте, що ми вполювати в тому хаосі? Пару жолудів, які полягли від куль. Та й все. Але щоб колеги не засмучувались і додому повертались не з пустими руками, а в доброму гуморі і з повним шлунком — довелось вигадувати юшку. Точніше суп. З уявною куркою, яку я планував додати, вдосконаливши рецепт, та сиром, який знайшовся в моїй похідній торбинці (припускаю, дружина, передбачаючи наш крах, поклала його туди).

Ось так я винайшов Сирний суп з куркою вдруге. І смакував ним, ніби вперше.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: restaurant_in_lviv
Та заходьте на наливки та Сирний суп на вул. Вірменську 3 у Ресторацію "Фляшка Кляйна" ;)

Друге життя, або як пана Фелікса блискавкою вдарило

Замовив я якось звечора кеб на ранок, щоб без проблем дістатись залізничного вокзалу, а там потягом і в сусіднє містечко на конференцію себе показати, на інших поглянути та в черговий раз прикинутись розумником. І знаєте що? Водій кебу надумав вночі щось святкувати, а на ранок просто не зміг прокинутись, попри всі жінчині погрози та штурхани.

І що робити, як коли потяг я запізнився, а наступний, за розкладом, мав їхати аж під вечір? Звісно йти полем пішки, як в старі добрі часи (хоча коли це я так ходив?). Йду я годину, йду другу, але вже сварячись на тих фермерів, що поробили такі величезні поля Маммендорфа і понасаджували жита, яке самих колін сягає і йти не дає. І щойно я почав нарікати та подумав, що гірше й бути не може, як здійнявся вітер, нагнав хмар і почалась страшенна гроза: з блискавками, громом, що й найдужчого і найбезстрашнішого налякає. І мене теж.

А я ж зі страху дурним роблюсь! От і побіг з портфелем, повним паперів, ховатись від грози під самотнім деревом (фізик називається!). А воно взяло і так блиснуло, що розкололо те дерево навпіл, а мене нагодувало добрячою порцією струму. Прокинувся я на ранок від того, що пересохло в роті, а в очі світить так, ніби хтось знущається з мене, пускаючи сонячних зайчиків. Виявилось, що мене обгорілого знайшли якісь добрі люди (чи, бува, не ті фермери, на яких я так сварився?) і закопали в землю по саму шию, щоб струм з тіла вийшов. 

І дивне ж то відчуття, коли ти прокидаєшся, ніби від сну, і відчуваєш запах смаженої курки. А потім розумієш, що то не курка зовсім, а твоя підсмажена злегка шкіра. І розумієш, що треба щось робити, а в голові тільки “лимонний сік”, “листя м’яти”, “кубики льоду”, “збовтати”, “залити чимось газованим”. Мить - і я розумію, о мій вдарений струмом мозок вигадав новий рецепт. Цього разу освіжаючого і тонізуючого напою, яке я нині називаю Нохіто (мохіто без алкоголю). Ось так ніколи не знаєш, де тебе вдарить струмом і де до голови прийдуть нові ідеї.

Коротко про головне

Любите байки та життєві історії? Гортайте донизу - там їх вже чимало (нові публікую щосереди та щосуботи)
Хочете смачно поїсти у Львові, перегляньте моє меню
Не знаєте де випити? Заходьте в гості 
Хочете першим бачити, що готують мої кухарі, та що відбувається у Фляшці? Дивіться Instagram
А миттю дізнаватись, що у мене нового та про всі конкурси можна уподобавши сторінку Фляшки Кляйна у Facebook

Як пан Кляйн ледь Муляром не став

Прокинувся я одного сонячного ранку і, як часто буває такими ранками, вирішив усе в житті змінити. Починаючи з роботи, закінчуючи обідами/вечерями/питвом (п’янким і не дуже). І так любо мені з тієї думки стало, що я прямо бігом вскочив з ліжка, понахилявся в різні боки (жодному математикові фізкультура ще не нашкодила) і вийшов з філіжанкою кави на ганок, думати, чим займатись. Допив і подався в муляри.

Швидко навчили мене хлопці кладку класти. Але не думали, що нарвались на такого занудного робітника. Бо кожнісінький кут я міряв транспортиром, щоб 90 градусам дорівнював і збігався із внутрішнім.

І добре, якби вимірювання мої лише моїх кутів стосувались, але ж ні. Я й до кутів інших панів-мулярів унадився. І це стало фатальною помилкою, бо пани-муляри майже ввічливо попрохали залишити їхнє шановне товариство і йти своєю дорогою.

А я зрозумів, що від любої математик не втечу і що доля підказала зупинитись на змінах харчових. І тепер я снідаю Шопською салаткою, обідаю Молодою телятиною пі вершково-грибним соусом, а вечеряю поживним прохолодним і таким смачним смууууузі. Добре, що їх у моїй Фляшці ціла низка!

Як дві рибки одного ласуна впіймали

В молоді роки був у мене товариш Вільгельм. Чванькуватий, але дуже добрий чолов'яга з амбіціями завбільшки з Ейфелеву вежу або навіть дві.
І були у Вільгельма 2 пристрасті (чи, краще сказати, схибленості?): шлунок (здавалося, він не розставався зі штуредями/брецелями/штрейзелями) та влада. І якби ми жили в Стародавньому Римі, все було би добре: він валявся б собі на ложах-клініях, їв сушений виноград, пив мед та розпоряджався людьми. Та в той час, в німецьких умовах з нього просто сміялися.

І ось одного разу зібралися ми компанією і почали з Вільгельма підсміюватись (бо дуже його любили, але хотіли, щоб забув про дурниці). Слово за слово і виросла суперечка: чи зможе наш товариш Вільгельм відмовитись від великої порції Дорадо з солодким перцем та цукіні на користь владних інтересів (політики ж бо мали бути стрункими та жвавими... далі продовжіть самі). І як же це його обурило! Він твердо заявив, що жодна рибка не здатна відмовитись від мрії. Та коли та рибка з'явилась у залі ресторану, в якому ми дерли горлянки, коли всі помітили, що винесли теж нічогенька дівчинка-офіціант, Вільгельм зі словами "однаково улов непоганий" здався, Дорадо з'їв, а про владу вже й думати забув.

З дівчиною тією в нього нічого не вийшло, а ми після цієї історії тільки ще більше здружились. Та ще б пак! Я ж готую як Бог!

А в пам'ять про ті веселі часи, ту ж саму страву, подають і в моїй Фляшці Кляйна на Вірменській 3. Тому як хочете спробувати щось, що переверне ваш світ - заходьте в гості!

Як проста бабця суперкухаря переплюнула

Пам'ятаю якось на французькій Рив'єрі, розімлівши від літньої спеки та валяння на березі теплого Середземного моря (ото часи були!), я вирішив замовити собі щось освіжаюче і солодке (хоч мізки і відпочивали від математики, але глюкози потребували не менше, ніж раніше).
Місцевий кельнер порадив мені молочний коктейль з романтичною (як зараз кажуть, ванільною) назвою "Французький поцілунок". І до кінця свого відпочинку я пив лише його.

А коли вдома, я почав розповідати про переваги французької кухні, про те, що я всі 7 днів насолоджувався "Французьким поцілунком" і з чого він складається, моя куховарка Атала послухала-послухала та й побігла на кухню гриміти баняками і вінчиками.
А за пару хвилин вийшла з молочним дивом і словами: "Куштуй давай".

Спробувавши її творіння, я зрозумів, що вона намагалась з моїх слів зготувати той "поцілунок", але в неї нічого не вийшло. І на щастя (!) бо цей напій був настільки ніжний, з таким легким присмаком банану і пломбіра, що я зрозумів, що куди б не їхав, та рецептуру старої бабці-куховарки не перевершить жоден пан кухар з жодних рив'єр.

А коктейль той, банановий, тепер можна замовити у моїй "Фляшці Кляйна". Як прекрасно!

Красива слива, або як я ледь бутлегером не став

Математики - народ хоч і пунктуальний (бо вміє рахувати не лише гроші, а й час), та іноді так само як і простий люд поспішає. Так і ми одного разу з колегами поспішали на вечірку (застілля?) з нагоди ювілею завідувача математичної кафедри Горззо Айлертса - чолов'яги з по-смішному червоним носом та великого любителя наливок.

Дорогою зачали диспутувати з приводу чергової новинки в математичному світі, мало до тлумлення не дійшло, але отямились, бо ресторан, в якому мали купувати наливочний презент геру Айлертсу мав от-от зачинитись.

Та всі знають, що цілеспрямовані математики - штука вельми страшна, тому алкоголь ми дістали. Точніше, спочатку дістали кельнера, а він вже, злякано дістав нам зі сховку останню (!) фляшку сливової наливки.І доки всі стирчали біля бару того ресторану, розмірковуючи, що однієї пляшки буде замало, я вийшов собі зі сливовим трофеєм на вулицю подихати свіжим повітрям.

Раптом з-за рогу до мене виходять двоє незнайомих чолов'яг і починають вмовляти, щоб продав їм наливку (а тоді всі заклади закривались одночасно і алкоголь вночі дістати було неможливо). Німецької вони не знали, а тому пояснити їм, що я - респектабельний джентльмен, а не бутлегер, в мене не вийшло (добре, що хоч польова жандармерія за тією справою не впіймала, бо спробуй тоді поясни все). Двоє наполегливо гнули своє.

Ситуацію врятували колеги, які нарешті юрбою вискочили з ресторану і забрали мене у двох надокучливих іноземців, вказавши їм шлях до ресторану, де з їхньою наполегливістю вийде придбати не одну пляшку.

А геру Айлертсу наливка так сподобалась, що він зачав частенько запрошувати нас до себе в гості, щоразу запитуючи, чи "принесли ми ту сливову наливочку?".
Дивно, та і в моїй "Фляшці Кляйна" на вул. Вірменській 3, моя фірмова сливова наливка розходиться на раз. І гості весь час питають: "Чи є у вас та сливова?".

Риба моя

Якось один мій вусатий друг (бо світ, знали ви чи ні, ділиться на вусанів і безбородих) Керт після 6 років зустрічань вирішив нарешті освідчитись своїй коханій. І вирішив зробити це у незвичній атмосфері.

Отримавши благословення від батьків, Керт повіз свою даму серця і шлунку (бо готувала вона, між іншим, як годиться) на озеро. А там, хвилюючись, як останній хлопака, і вирішивши віддати своє серце і солідну частину річного доходу в руки милої та обравши для цього найбільш ідеальний момент він витягнув із кишеньки прекрсний перстень, що дістався йому від прабабці Ханнелор, і (щоб ви думали?) випустив його в річку! І ви би бачили як засмутився!

Та кохана, не підозрюючи яка сталась трагедія, потягла його за руку в прибережний ресторанчик, який їй так радили подруги. В тому ресторані подавали найсвіжішу рибу в усій Німеччині, а кельнери дозволяли гостям обрати рибину, яка їм до вподоби найбільше, щоб її одразу і приготували.

Мій бідолаха Керт, навіть не глянувши (таким засмученим був), тицьнув у якусь щойно принесену рибину пальцем і, о диво, в ній опинився той злощасний перстень і потрапив він до тарілки його нареченої, яка так і залилась сльозами щастя від пропозиції і від того, наскільки смачною була риба.

І знаєте що? У "Фляшці Кляйна" і донині рибу готують за тим смачним романтичним рецептом, от тільки перснів у ній уже не трапляється.

Як мене спробували підкорити супом

Це бувало раз на чотири (і я сам лише щойно помітив закономірність, що лише у високосні) роки. Гостював я у своїх далеких-предалеких родичів в Швабії (не все ж близьким набридати своєю присутністю та світськими розмовами), відпочивав від справ математичних.

І була у тих родичів маленька донечка, Матільда. У свої 5-6 була вона такою кокеткою та модницею, що я боявся уявити, якою ж панянкою вона виросте.

І що б ви думали? Одного прекрасного дня, під час церемонії чаювання, вирішило це прекрасне дитя, що я її принц! Зішарілось і кудись зникло. А всі почали запитувати, чому це вона так старанно мене уникає. Та згодом, за день-другий Матільда осміліла і почала залицятися (!) А її батьки натішитися і насміятися не могли з її спроб стріляти очима. Я ще собі думав, що дівчина вся в матір пішла (Аделія була з тих красунь, які свого часу розбили не одне серце).

Побачивши, що з очей зброя погана, і на мене вона не діє (я ж бо не міг стриматися і підсміювався з бідолашки), Матільда вирішила діяти в інший спосіб. Підслухавши розмову кухарок, вона зрозуміла, що шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. І наслухавшись їхніх порад, вона вирішила (як я вже дізнався згодом) приготувати мені щось смачненьке сама, побоюючись, щоб я часом не закохався в котрусь із її помічниць.

Наступного дня Матільда принесла мені та батькам на здивування М'ятно-полуничний суп. Я все чемно з'їв, розхвалив страву (бо було за що) і сказав, що на жаль, моє серце вже давно належить математиці.

А у моїй "Фляшці Кляйна" ще й досі подають той смачний літній супчик у пам'ять про солодкі дні юності.

Аве "Цезар"

Занесла мене якось нелегка (це я лише для красного слівця, чесне слово!) доля до Італії. Знову. І між конференціями та симпозіумами (а саме так, щоб ви знали, називають науковці свої збіговиська, де замість того, щоб просто поговорити про науку та життя, перехиляється не один келих п'янкого напою) мене взяли попід руки і зі словами "настав час щось змінювати" повели показувати місто. І почали з музею (нічого собі зміни, еге ж?!)

Коли я наблизився до бюсту Гая Юлія Цезаря, щоб перевірити, де стоїть справжній: в музеї Карлсруе чи тут, в Неаполі, як ледь не зомлів! Переді мною живий і в дорогих оксамитах стояв він: Юлій Цезар! Трішки опритомнівши, я зрозумів, що то всього лиш атракція для туристів: треба ж якось у 30-градусну спеку переманювати людей з прохолодних кафе з солодким морозивом, у спекотні кам'яні музеї з купою пилу і старим мотлохом, але осад від здивування залишився.

А вже опісля, коли знання про Римську імперію було розширено, і ще один шматочок Італії підкорився моєму розуму, пішли ми з моїм колегою Анастасіо, який і займався моїм просвітленням обідати (нам, вченим мужам, взагалі, що в спеку, що в мороз тільки і дай, що попоїсти).

І тут я чую: "Салат імператорові!", ще щось там імператорові! Знову дивуюсь, як останній наївний малий хлопака, а потім починаю сміятися: наш музейний живий експонат, як виявилося, обідав в цьому ресторані, а його друзі-кельнери, продовжуючи і не в робочий час назвати його імператором, просто над ним підсміювались.

І так мені запам'яталась та історія, що салат, який йому тоді виносили я охрестив "Цезарем", а назва ця розповзлася по всьому світу (хоча мої товариші говорять, що я і це вигадую!). І навіть на Вірменській 3 ви можете скуштувати два "Цезарі" (з куркою та з лососем) у згадку про моє реальне імператорське марево в Італії.

Обід на зміну зовсім не ситному граніту науки

У часи коли я був звичайнісіньким студентом, як тисячі інших, іноді доводилось особливо сильно вгризатися в граніт науки, вивчаючи важливі (і, будьмо відвертими, цікаві для мене дисципліни). І ось пам'ятаю, на першому році навчання потік нової інформації захоплював мене  ̶н̶е̶щ̶а̶с̶н̶о̶г̶о̶  з такою силою, що я навіть поїсти забував.
Товариші ж, бачачи, що  ̶п̶о̶т̶е̶н̶ц̶і̶й̶н̶о̶ ̶у̶с̶п̶і̶ш̶н̶и̶й̶ ̶н̶а̶в̶і̶т̶ь̶ ̶в̶и̶д̶а̶т̶н̶и̶й̶ ̶н̶а̶у̶к̶о̶в̶е̶ц̶ь̶  я цілком успішно можу себе скатрупити таким фанатичним ставленням до навчання, мало не силою затягли мене до найближчої до пансіонату милої закусочної.

І тут варто сказати, що я настільки завчився, що, відволікаючись, від математичних теорем, просо зависав і не міг зробити вибору. Ні в чому. І якщо, наприклад, з гардеробом проблем особливих не було: просто вдягаєш перше, що вивалюється з шафи, то бачачи меню я міг цілу годину просидіти роздумуючи, який суп пасуватиме до якої другої страви і зазвичай залишався голодним, попри всі старання своїх друзів.

Кельнер, звикнувши до неадекватності відвідувачів і осягнувши всю глибину моєї математичної проблеми, порадився з кухарем і запропонував ідеальний вихід: стандартний обід різний для кожного дня - саме те, що треба математикові, захопленому царицею наук.

Ось і тепер, щоб полегшити життя своїм гостям у Фляшці Кляйна, пропоную для кожного дня новий набір страв на обід.

Куди борошно не кидай, а смачні вареники ліпляться лише власноруч

Гостював якось я в своєї веттер (тобто двоюрідної сестри по дідовій лінії) Аделхайд. Жила вона тоді в Австрії, а чоловіка мала українця. І щоб його тішити навчилася робити такі смачні вареники, які, певно, в усій Україні ніхто спокінвіків не ліпив. Кожнісінької суботи ставала вона на кухні і бралася до роботи.

Одночасно зі мною (хоча ми і не змовлялися) в гості до Аделхайд приїхав ще один її брат уже по бабціній лінії. Цікавий такий чолов'яга був той Луц. Скільки його пам'ятаю захоплювався технікою та безкрайніми можливостями, які вона відкриває людству. А пізніше через своє захоплення перетворився на такого собі божевільного вченого.

І ось, побачивши, що сестра витрачає аж надто багато часу на готування, замість того, щоб побазікати з нами обома, вирішив спростити їй роботу. 

І вже чергової п'ятниці. за день до Аделхайдового вареничного дня, у вітальні з'явився монстроподібний пристрій, який мав сам робити вареники. Ще й так, як ніхто доти. Сестра, недовірливо глянувши на всю ту штуку, в домі запускати її не дозволила. І Луц, не засмутившись ні на пфеніг, розпалив вогнище надворі, закинув до механізму всі необхідні інгредієнти і повернув важіль.

Спершу нічого не відбулося. Адельхайд аж видихнула з полегшенням. І за деякий час у першому відсіку закипіли перші вареники. Здавалося, все йде добре, та раптом машина почала на очах розсипатися. Врятувати вдалося лише окріп з першою порцією. Самі вареники вийшли їстівними... але не було в них нічого особливого. І коли наступного ранку сестра принесла вареники зліплені вручну, всі визнали, що її страва таки краща.

Ось тому у Фляшці вареники ліплять вручну у пам'ять про всю турботу та любов сестри.

Ясний розум, або як я вперше випив кави

Як зараз пам'ятаю, хоч і давно це відбувалося, - мені ще й 19 не було. Молодий і зелений готувався я до чергової наукової конференції, і так щось так надовго затягнувся весь той процес (через хвилювання та невпевненість, чи що?), що не було вже сил.

А тут ще й безсоння у переддень виступу напало, всю ніч не спав, а зранку почувався так, ніби вівці, яких нормальні люди подумки рахують, щоб заснути, табуном по мені разів зо два пробігли, і я не розумів, що відбувається.

Моя економка, Ерсель, бачачи всю цю ситуацію, та щиро за мене хвилюючись (велика і сердешна була то жінка!) заварила міцнющої кави (це тепер я такий мудрий, і знаю, що то було подвійне рістрето) і почала заспокоювати, мовляв, все буде добре (пригадую, відчуття були, ніби у семирічки, якого заспокоюють через те, що він досі бантика на шнурівках зав'язувати не вміє).

Кава, звісно, допомогла збадьоритися, відновити ясність думок і вдало виступити. А ще я назавжди запам'ятав, як вперше її спробував, і що буває, як довго не спати, забиваючи мізки теоріями і іншими штуками, які нікому, окрім математиків, в житті ніколи і не знадобляться.

В яблучко, або метатель-гастрономічний геній

Якось в Парижі запросили мене друзі на циркову виставу до славнозвісного "Cirque d'Hiver Bouglione". Ви навіть уявити не можете, скільки розмов точилось тоді довкола їхньої програми. Жодна світське коло не могло не розмовляти про тамтешні номери на трапеціях. Ще б пак! Стільки панянок втрачали свідомість, не витримуючи напруження під час чергового перевороту струнких та легеньких, немов пух, гімнасті в повітрі. Стільки поважних панів затамовувало подих в очікуванні, доки прекрасна пані в повітрі зачепиться за перекладину.
Словом - суцільний захват!

Але мене, як того ще дивака, здивував інший номер - з метанням ножів. Я не міг збагнути, як можна було з такою точністю із зав'язаними очима, чи сидячи на коні, який перестрибує через палаючі кільця щоразу потрапляти прямісінько в яблучко. Тому під враженням вирішив підійти і познайомитись з метателем ножів. І яким же було моє здивування, коли виявилось, що він, так як і я, обожнює кулінарію, і вечорами готує для своєї величезної сім'ї!

Але цим все не закінчилось, бо ввечері, запрошений на родинну вечерю, я став свідком величезної майстерності, коли метатель, увійшовши в образ (прямісінько ніби на сцені цирку!) підкидаючи ножі та мечі в одну мить нарізав фрукти і зробимо з них чудову фруктову нарізку під смачним та ароматним коньячним соусом.

Звісно, у "Фляшці Кляйна" фрукти нарізають простими ножами, без ризику для життя, але повірте, від того вони не менш смачні!

Як влітку зимові бажання здійснювались

Такої ж сонячної днини, як оце зараз (хіба не такої прохолодної) заманулося моїй дружині разом із дочкою посеред літа поїхати в прохолодні високі гори Австрії. Бо все їм було душно: не рятувала ні тінь високих паркових буків, ні віконні фіранки удома, крізь які разом із надокучливим сонячним промінням пробивались і ледь відчутні подихи сухого вітру.

Ось так хтось порадив їм їхати в маленьке містечко Зальбах-Гінтерглемм в Зальцбурзі, в будиночок з великим кам'яним каміном, розпалювати який просто не було сенсу, шкірами корів на стінах замість килимів і зграйками овець за вікном. А позаяк панянки мої самі не їздять (бо хто ж їм багаж буде переносити, слухати їхні скарги і за ким вони будуть наглядати), довелося супроводжувати.

Сидимо ми отак в кріслах на веранді ввечері і чекаємо, коли сонце сяде за гори і стане прохолодно, аж тут Анна (дружина моя) видає, мовляв, шкода, що зараз не зима. Можна було б наварити ароматного глінтвейну з корицею, цитрусовими та гвоздикою і сидіти на цих же плетених кріслах, закутавшись в пледи. І знову почались розмови про те, що влітку ми хочемо холоду, а взимку тепла, і що не лише жінкам догодити чимось (а особливо погодою) важко, а й взагалі усім. Та доки вона це говорила, в голові моїй виник хитрий план.

Рано-вранці першою встала Анна і здивовано почала мене трусити, щоб прокинувся, схвильовано шепочучи"Феліксе, там сніг! Феліксе, ще й з градом!".
Там, де вчора була зелена альпійська трава, вівці-маленькі кучугури (так їх присипало) нишпорили і колупалися в снігу, щоб пощіпати свіжої трави.
"Ну ось, тепер можеш варити глінтвейн", - сміючись промовив я і, взявши її за плечі, відвів до вікна в сусідній кімнаті, де луг лишався таким же зеленим, від чого очі Анни побільшали щонайменше вдвічі, мовляв що за чортівня (хоча не гоже дамі так говорити), звідки він взявся і куди зник.

А це і був мій план. Доки дружина спала, я вмовив місцевих чоловіків піти високо в гори і набрати мішків зо 5 снігу, щоб засипати ним все подвір'я перед нашим вікном і показати, що навіть найдивніші бажання можуть здійснюватись.
Вона спочатку погнівалась (бо не на жарт розхвилювалась, як ходитиме снігом в тонких літніх черевичках") та потім, коли я зварив ціле горнятко пахучого цитрусового глінтвейну - пробачила все і сміялась разом зі мною.
І ви би бачили, як раділа дочка, коли зліпила свою першу літню сніжку.

До чого це все? А до того, що як захочете глійнтвейну - не чекайте зими, а просто варіть, або просто приходьте у гості у "Фляшку Кляйна".

Усі проблеми відступають перед пивом

Гуляли ми одного разу з колегою Віктором Вагнером - талановитим математиком, який ще й на скрипці грав - Болонським лісом. Був тихий вечір, і в перерві між довжелезними розповідями Віктора до нас то з одного, то з іншого боку долітали якісь уривки французьких фраз, які ні він, ні я не розуміли.

І раптом за спинами пролунало тупотіння. Хтось намагався нас наздогнати. Це був хлопчина-служка, який приніс листа від коханої Вагнера - Матільди. Той зрадів такій несподіванці і, швидко його розгорнувши, пробіг очима. А потім зблід так, що я аж розгубився такій зміні. Лише мить тому він жартував, і сміявся так, що я почав розуміти значення фрази "від вуха до вуха", а тепер ладен був розплакатись. І це дорослий чоловік!

Зметикувавши, в чому може бути проблема, я вирвав того злощасного листа, переглянув останній рядок, в якому Матільда повідомляла, що одружилася, доки він був у відрядженні, і взявши його попід руку, сунув хлопцю-посланцю до кишені пфеніга та потягнув Віктора до найближчої кнайпи. Бо як відомо негаразди можна забути або працюючи, або п'ючи. От взявши до рук дві гальби пива, ми зрозуміли, що і з жінками добре, та й без них непогано.

А пиво те, до речі, я потім бочками почав возити до своєї "Фляшки Кляйна", доки місцеві пивовари не навчились варити ідентичне.

Як жінки самі до рук падали

Одного разу, гуляючи вулицями Венеції (о, прекрасна Італія!) заманулось мені прогулятись вздовж каналів. Я розумів, що подорож не буде довгою і рано чи пізно доведеться вскочити до гондоли. Але, міркував я, ліпше підпливти нею додому, слухаючи спів талановитих гондольєрів, ніж стомившись від спеки плентатись додому, згадуючи дорогу назад.

Сонце припікало в потилицю, і до мене дійшло, що улюблені костюми-трійки не годяться для Півдня. Як і довгі корсетні сукні милих приїжджих пань... і тільки-но я про це подумав, як прямісінько до рук мені впала панянка! Бідолашна вже досить довго плавала в човні, читаючи книгу і насолоджуючись різнокольоровими будівлями Венеції. Аж ось на одному із балконів побачила сині квіти, підвелася, щоб зірвати одну із них - і знепритомніла від спеки. А я якраз її і впіймав. Пощастило, що пливли вони неподалік від причалу.

Здивований таким сюрпризом, я запитав, що можу зробити, щоб вона почувалась краще. Пані хвилину помовчала, думаючи, мабуть, а потім хитро відкривши одне око промовила: "морозива".

Я розсміявся, опустив її на берег, вона взяла мене під руку і знайомлячись та розмовляючи ми попрямували у пошуках чогось холодного і солодкого.

А зараз, згадуючи той дивовижний випадок, я з іще більшою насолодою їм ванільне морозиво. Їм і всміхаюся.

Таємниче зникнення наливки, або кожен може

Якось, гуляючи містом, біля одного із ресторанів я побачив вуличного фокусника, який дивував публіку повсякчас витягуючи з рукавів нескінченні хустки, перетворював тростини на квіти, діставав з-за вух перехожих дрібні монети, які в ту ж мить зникали у спритних пальцях.

Біля ніг фокусника стояв циліндр, на якому великими літерами писало "неймовірний, фантастичний та містичний трюк зі зникненням". А хіба хтось лишався байдужим, помічаючи такий напис? І байдуже вірив чи ні, та підходив. От і я вирішив підійти. Але з дослідницького боку, запитавши, яке таке зникнення він практикує.

- Це, вельмишановний пане, зникнення особливе і повторити будь-коли його я не можу. Потрібні особливі умови та реквізити, - відповів фокусник.
- Що ж вам потрібно?
- Бачите, пане, в ресторані, який стоїть за моїми плечима, подають особливі наливки, які я, якщо забажаєте, змушу зникнути на раз! Але сам я їх дістати не можу, бо, бачте, гонорари фокусника не такі грандіозні, якими можуть здатися.

Я все зрозумів і за мить, підбурений цікавістю, прийшов з чаркою сливової  наливки.
Пара хитрих маніпуляцій і наливки дійсно не стало, а я навіть і зрозуміти не зміг, як це сталося! А тому вже не пішов, а побіг за новою порцією, цього разу персиковою, яку фокусник так само враз змусив зникнути, прикривши долонею, піднявши до голови та опустивши донизу.

- І скільки разів ви можете так чаклувати?
- О, пане, я можу пити цю наливку хоч весь день!
- Пити?! А як же вона з'явиться назад?
- Ну, а ви як думали? А про повернення ніхто не говорив!

І тут я зрозумів, як мене щойно надурили. Але наливку з тієї пори для своєї Фляшки замовляю тільки в тому ресторані, який вже й не ресторан давно, а коньячний завод, який заради мене зберіг стару традиційну рецептуру наливок і настоює їх лише для моїх гостей.

Як вигадана історія про каву з шахт реальністю стала

Коли я був геть малим, а на початку літа, товариші ще не встигали роз'їхатись по маленьким селищам своїх бабусь чи курортам Півдня (все залежало від того, в чиїх батьків вдавався кращий рік в фінансовому плані), коли набридало копати м'яча, коли від гри в лови у нас або боліли ноги, або легені (ви би бачили ту швидкість, з якою ми наздоганяли один одного!), Гансів дідусь (самотній літній чоловік, який, здавалося, бачив і знав все на світі, хоча мав лише домашню освіту та, подейкують, нікуди й ніколи з міста не виїжджав), збирав нас у своєму домі та частував льодяниками, які купував на недільних ярмарках і якими заставляв всю верхню кухонну полицю. Не бувало і разу, щоб ми з хлопцями прийшли, а в дідуся Вільгельма не було чим нас пригостити. Але не за солодким ми ходили до нього в гості, а за історіями, які, здавалось, не вичерпувались так само, як і запаси льодяників.

І от якось, під час чергового візиту до дідуся, коли всі буквально знесилені після біганини просто, як стояли, повсідалися на підлогу, найменший з нас - Марк - тримаючи поперед себе м'яча, більшого ніж він сам, запитався, чи правда що каву, яку з такою насолодою п'ють його батьки, видобувають з-під землі, як сіль чи діаманти.

Всі почали з нього кепкувати, а дід Вільгельм, піднявши догори руку, усіх заспокоюючи, почав свою історію. Мовляв, колись давно, коли потяги перевозили не людей, а якісь вантажі, надумав барон Вольфганг фон Стракер завезти до Німеччини арабіку, яка лише входила в моду. Але навантажив свій і без того важезний потяг так, що колія, яку недосвідчені інженери проклали над шахтою, провалився під землю разом із локомотивом та вагонами. 

Але кава в той час була настільки цінною, що барон найняв місцевих шахтарів і ті в прямому сенсі діставали її з шахт і відривали із-під землі. 

І всі дивувались, як потяг не вибухнув, а кава не зіпсувалась, а навпаки увібрала у себе іще нотку - легкий аромат вугільного диму. 

І зараз, через цілу купу років я згадую ту історію, дідуся Вільгельма, і Марка, з якого більше ніколи в житті не глузували, і тягнуся за черговою порцією еспресо, думаючи про те, яких величезних зусиль для когось коштує видобути і довезти каву, щоб інші могли нею насолоджуватись. 

Не ходіть діти глибоко пірнать

Одного разу, коли доля (чи непосидючість?) потягла мене подорожувати Марселем, на одному із пляжів я натрапив на своїх старих друзів-біологів, які мов морські котики, повлягались на березі, спостерігаючи, як ліниві хвилі злизують пісок. Повлягались і обговорювали теорію пана Дарвіна, яка напередодні сколихнула весь науковий світ.

Ось так з розмов про приматів та еволюцію видів, ми плавно перейшли до обговорення морських істот, водоплаваючих хижаків. І так склалося, що якраз в той час світ побачило чергове оповідання про легендарного Детектива та його чергову справу, в якій фігурувало екзотична морська істота, а я під враженням від прочитаного вирішив жартома запитати своїх друзів про можливі небезпеки, які чекають в темному глибокому морі.

Друзі, ясна річ, почали щодуху кепкувати, мовляв, такий серйозний чоловік, математик з двома докторськими, а вірю в казки. І розповіли, що такі морські чудовиська можуть жити хіба на глибині, куди "ти, блідий Феліксе, навряд і допливеш".

І я подумав, що й справді не маю ані найменшого бажання знайомитись з будь-якими морськими жителями, хіба в легендарному ресторані L'Epuisette, в якому шеф-кухар колись поділився зі мною рецептом божественого Дорадо з солодким перцем та цукіні, яке я досі час від часу готую для своїх гостей у ресторації "Фляшка Кляйна".

Таємниця краси, або про що говорять жінки

Серед буденного життя звичайного німецького математика завжди знайдеться місце для чогось незвичайного, особливо, якщо математик цей, себто я, не перший місць живе і працює у Франції.

Одного разу у світських колах Парижа почали ширитись чутки про "неймовірну панну Ірен", яка приїхала з Відня і стала справжньою сенсацією сезону! На її звані обіди завжди збиралась сила-силенна народу, вершки тогочасного суспільства: заможні графи, збіднілі барони зі своїми старими та багатими коханками, англійські пери, які десь знаходили час в своїх тісних графіках та гроші в невеликих гаманцях, щоб дістатись Парижа та зустрітись з панною Ірен. І повірте, охочих таких (або просто шанувальників, давайте називати речі своїми іменами) було хоч греблю гати. На що одні пані (заздрісні і не дуже), стоячи по куточкам велетенського будинку Ірен, та ховаючи обличчя за віялами, здивовано вигукували "і як їй це вдається?", "звідки в неї беруться сили все так організувати?", а інші здивовано запитували "як вона встигає побувати мало не на всіх розвагах, що може запропонувати Париж, і виглядати так свіжо?". Усім кортіло дізнатись таємницю краси та енергійності милої панни.

І ось, одного теплого вечора, коли до літа залишалося не так вже й багато днів, мене запросили на невелику фортепіанну вечірку, на якій шановна господиня дому - Аннет Дюмаж - відрекомендувала мене чарівній панні Ірен, з якою я вже давно хотів познайомитись і про яку так багато всього чув. І вже наприкінці вечора, коли в невеликій компанії ми осушили не один келих ароматного червоного вина родом із Півдня Франції, я набрався ̶н̶а̶х̶а̶б̶н̶о̶с̶т̶і̶ ̶сміливості і запитав про секрет, який прагнув знати весь французький бомонд.
"Кава, просто смачна кава по-віденськи! І жодних таємниць", - тепло посміхаючись відповіла чарівна Ірен.

Зустріч року, або впав, прокинувся, бульйон

Коли мені був 21 і я жив у старому доброму Парижі, зелені вулиці якого були вимощені кам'яною бруківкою, а панянки були такої вроди, що наприкінці дня, через обертання у слід за кожною, боліла шия, одного світлого дня оголосили Франко-Пруську війну.

Так що я дуже швидко мав збирати свою жовту шкіряну валізу і бігти з міста. А я ж не міг просто відсиджуватись за ними, не міг і просто сидіти вдома. Тому попри всі труднощі вирішив правдами і неправдами дістатись до Седану - французького містечка, біля якого зосереджувався німецький добровольчий полк.

Їхати транспортом було надто небезпечно: повсюдно стояли блок-пости, звідусіль вимагали документи, скрізь проводили обшуки і допити. Колегу Суфуса Лі, який вирішив повернутись на батьківщину до Норвегії, якого я посадив до потяга напередодні, потрапив до рук прикордонників. При ньому знайшли мого листа із німецькими написами та купою математичних знаків. І, як гадаєте, що подумали? Що він німецький шпіон, звісно.

Ось тому я пішов пішки. 247 кілометрів навпростець полем, оминаючи великі дороги. Вночі, під дощем в нових шкіряних черевиках, які, намокши, почали нестерпно натирати ноги. Та і підступна звичка перекушувати вночі (бо часто ж засиджувались з товаришами за теревенями алкоголем та закусками) почала надокучливо про себе нагадувати. Що мусив робити? Пішов у бік вогників на горизонті, сподіваючись, що то якийсь будинок, що мене в тому будинку приймуть і я бодай зігріюсь та висохну.

Наступним пам'ятаю, як якась мила пані зі своїм чоловіком поїли мене гарячим бульйоном та розтирали мені руки жорстким рушником, щоб зігріти і привести до тями, бо, як виявилось, десь посеред дроги, біжучи з дощовими потоками наввипередки, я перечепився і впав так, що втратив свідомість. І, певно, помер би, якби не вони.

І як же я здивувався, дізнавшись, що пані ця була ніким іншим, як дочкою мого приватного вчителя з математики Йохана Ріхтера - Ілмою, яка переїхала у маленьке французьке містечко, втомившись від німецької інтелігенції, вийшла заміж за місцевого ресторатора і почала готувати на його кухні.

Ось так втеча і втрата спокою принесла користь - і я не просто знайшов нових друзів, які врятували мені життя, а й рецепт чудодійного курячого бульйону з локшиною, який буквально "ставив на ноги".

Як риба мені життя врятувала

Одного разу гуляючи довжелезними вулицями Берліна зустрів я тибетського монаха, який сидів на величезних кам'яних сходах якогось доходного дому та, зосередившись на мурахах, які, ніби вороже плем'я варварів, обступили маленьку маргаритку, яка проростала з-під каміння.

За мить почав накрапати дощ, а чоловік, здавалось, і не думав ховатись під укриття. І мені, людині, якій часом понад усе не вистачало життєвого спокою, захотілось бодай на кілька днів перетворитись на такого ж монаха, зосередженого на мурахах, а не на безглуздих щоденних клопотах.

Наблизившись до нього, я запитав, чи можу стати його учнем (і аж здригнувся від сказаного, бо зазвичай такі питання адресували мені). Монах мене проігнорував. Та коли я сказав, що готовий до вищих знань, бо мене врятувала риба (згадавши легенду про Насредіна), він здригнувся і піднявши на мене очі, вказав рукою сідати поряд.

Сиділи ми так пару годин, аж доки я не почав куняти, схиливши голову на груди. Та раптом відчув, що по моєму піджаку у напрямку внутрішньої кишені, де я завжди зберігав гаманець, щось лізе. І як знатний тактик, я вирішив обрати стратегію вичікування, мовляв, будь що буде.
І тут сталося неймовірне. З вікна дохідного дому, прямісінько на голову мого монаха, рука якого і лізла моїм піджаком (якими підступними бувають люди!) впала тареля з рибою, уявляєте? І міф, який я згадав лише для того, щоб стати учнем монаха, став реальністю, бо на звук прибігли вартові і, впізнавши знатного злодія, арештували його, доки він ще не оговтався від удару і доки ще не встиг витягти мого гаманця.

І доки вартові опікувались долею злодія, я подбав про рибу - лосося з ікорним соусом - який дивом не розпався на друзки разом із тарілкою, як мав за усіма законами фізики. Досі не розумію, звідки він взявся, і чому випав з вікна, та й неважливо, бо головним у всій цій історії є те, що в мене з'явився черговий неймовірний рецепт страви, яку я залюбки готую для гостей у "Фляшці Кляйна".

Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари

Пам'ятаю, безліч років тому, здається, в році 69 Уго Вінклер - захоплений математичними дослідженнями та новими теоріями славнозвісний спонсор більшості університетів Західної Німеччини, запросив мене погостювати у свій заміський будиночок поблизу Еленда.

Я не довго думаючи, зібрав свою жовту валізу і виїхав, а вже за два дні мене зустріла привітна тітонька пана Уго - Ельжебет, яка слідкувала за станом будиночку, доки поважний спонсор був у від'їздах, і сама поралась на кухні, не довіряючи цієї справи чужим рукам.

Уже за вечерею після довжелезних розмов (часом і суперечок) з Уго Вінклером стосовно теореми Ліндельофа про багатогранники, тітонька Ельжбет здивувала мене запитанням: чи не страшно мені, часом, самому подорожувати до таких дивних місць, і підморгнула. Тоді, я нічогісінько не зрозумів, але пан Уго, засміявшись, пояснив, що йдеться про відьомську гору Брокен, і додав, що його наївна тітонька вірить у надприродні сили і через цю свою дивакувату віру постійно запитує гостей, чи не бояться вони бути причарованими, дивуюч, а часом і лякаючи їх.

І так поступово від розмов математичних пан Уго перейшов до різних моторошних історій про відьом, які буцімто мешкають в цій місцевості, до того, що за повір'ям кожна жінка, яка тут живе - чаклунка, і що варто остерігатися куштувати їхні страви. А на завершення додав, чи не знаю я, що сьогодні якраз Белтейн - ніч, коли нечисть стає особливо могутньою.

На цих словах, з кухні, де довго щось хляпало, шкварчало та шипіло, у хмарі пари вийшла тітонька Ельжбет, тримаючи в руках величезну тарелю з Язиком під вершковим соусом з грибами, і посміхалась такою дивною посмішкою, якої я в житті не бачив у жодної жінки.

Спочатку, нажаханий історіями спонсора, я не знав, що робити: куштувати страву чи ні, та потім таки наважився. І зрозумів, чому місцевих жінок називають відьмами та чарівницями: тому що без чарів в цій смакоті точно не обійшлося.

І знаєте що? Мене тепер теж можна називати чарівником, бо тоді я таки спромігся випитати рецепт  божественного язика у тітоньки Ельжбети і тепер будь-хто, зайшовши до Фляшки Кляйна, може спробувати чари на смак, варто лише забажати.

Корзина або смерть

Одного разу в далекому 1889 році, коли на роботі випав вихідний, що бувало вкрай рідко, а я не вигадав ніяких суспільно важливих справ, щоб стрімголов бігати містом із заклопотаним виглядом, в голові виникла думка: "варто прогулятись".

Навмисне маршруту я не вигадував намагаючись хоч якось перемогти внутрішнього монстра, який відповідав за передбачуваність і надмірний раціоналізм, а тому невдовзі потрапив на зовсім незнайому мені частину Гетінгену.

І не знаю, чи це підлаштував хтось, чи так склались зірки, але там я зустрів свого давнього доброго знайомого - доктора Шульца (худорлявого чолов'ягу, якого повсякчас можна було зустріти то в одному,  то в іншому куточку світу. Може, то через свою непосидючість він і був таким худющим?) який, стоячи майже посеред вулиці, із засмученим виглядом накладав величезні валізи на дах новенького авто, а ще ніяк не міг запхнути до салону корзини з їжею, яку йому перед кожною подорожжю пакувала старенька бабуся. А сумним він був через те, що в остостанню мить його університетський колега відмовився їхати до Африки, мовляв, дружина не пускає (бо хто ж ходитиме з нею до театру). Але, швидко зметикувавши, Шульц, за корзиною почав запихати до авто і мене, кажучи, що поїду з ним і ніякі відмовки не приймаються.
Так за кілька тижнів дороги я опинився в Камеруні, а один вихідний день перетворився на цілу низку.

І як завжди, доки мій товариш проводив свої дослідження (вже навіть не пригадаю, ким він був, геологом?), я вештався Камеруном і намагався налагодити контакт з місцевими.

І знайшов. Ненавмисно завадив серйозному полюванню на стадо козуль, яке готувались кілька діб, за що мене замість покарати прив'язавши до якогось дерева (чи як це робиться там в африканських племенах?), змусили знайти їжу (інакше з'їли б мене самого, про що я дізнався лише згодом).

Я довго ходив непролазними хащами, пару разів ледь не задихався під товстими кільцями довгих удавів, коли раптом, дякувати вищим силам, згадав про бабусину корзинку пана Шульца! Хто б міг подумати, що холодні закуски, які ми так часто відмовляємось їсти, можуть задовольнити голод цілого племені і врятувати життя одного математика. Але життя хоч і врятував, та нажив пригод на ґедзя: наступного дня мене знову послали за дивовижною здобиччю в корзині, яка так вже сильно припала до душі.