Друге життя, або як пана Фелікса блискавкою вдарило

Замовив я якось звечора кеб на ранок, щоб без проблем дістатись залізничного вокзалу, а там потягом і в сусіднє містечко на конференцію себе показати, на інших поглянути та в черговий раз прикинутись розумником. І знаєте що? Водій кебу надумав вночі щось святкувати, а на ранок просто не зміг прокинутись, попри всі жінчині погрози та штурхани.

І що робити, як коли потяг я запізнився, а наступний, за розкладом, мав їхати аж під вечір? Звісно йти полем пішки, як в старі добрі часи (хоча коли це я так ходив?). Йду я годину, йду другу, але вже сварячись на тих фермерів, що поробили такі величезні поля Маммендорфа і понасаджували жита, яке самих колін сягає і йти не дає. І щойно я почав нарікати та подумав, що гірше й бути не може, як здійнявся вітер, нагнав хмар і почалась страшенна гроза: з блискавками, громом, що й найдужчого і найбезстрашнішого налякає. І мене теж.

А я ж зі страху дурним роблюсь! От і побіг з портфелем, повним паперів, ховатись від грози під самотнім деревом (фізик називається!). А воно взяло і так блиснуло, що розкололо те дерево навпіл, а мене нагодувало добрячою порцією струму. Прокинувся я на ранок від того, що пересохло в роті, а в очі світить так, ніби хтось знущається з мене, пускаючи сонячних зайчиків. Виявилось, що мене обгорілого знайшли якісь добрі люди (чи, бува, не ті фермери, на яких я так сварився?) і закопали в землю по саму шию, щоб струм з тіла вийшов. 

І дивне ж то відчуття, коли ти прокидаєшся, ніби від сну, і відчуваєш запах смаженої курки. А потім розумієш, що то не курка зовсім, а твоя підсмажена злегка шкіра. І розумієш, що треба щось робити, а в голові тільки “лимонний сік”, “листя м’яти”, “кубики льоду”, “збовтати”, “залити чимось газованим”. Мить - і я розумію, о мій вдарений струмом мозок вигадав новий рецепт. Цього разу освіжаючого і тонізуючого напою, яке я нині називаю Нохіто (мохіто без алкоголю). Ось так ніколи не знаєш, де тебе вдарить струмом і де до голови прийдуть нові ідеї.