Аве "Цезар"

Занесла мене якось нелегка (це я лише для красного слівця, чесне слово!) доля до Італії. Знову. І між конференціями та симпозіумами (а саме так, щоб ви знали, називають науковці свої збіговиська, де замість того, щоб просто поговорити про науку та життя, перехиляється не один келих п'янкого напою) мене взяли попід руки і зі словами "настав час щось змінювати" повели показувати місто. І почали з музею (нічого собі зміни, еге ж?!)

Коли я наблизився до бюсту Гая Юлія Цезаря, щоб перевірити, де стоїть справжній: в музеї Карлсруе чи тут, в Неаполі, як ледь не зомлів! Переді мною живий і в дорогих оксамитах стояв він: Юлій Цезар! Трішки опритомнівши, я зрозумів, що то всього лиш атракція для туристів: треба ж якось у 30-градусну спеку переманювати людей з прохолодних кафе з солодким морозивом, у спекотні кам'яні музеї з купою пилу і старим мотлохом, але осад від здивування залишився.

А вже опісля, коли знання про Римську імперію було розширено, і ще один шматочок Італії підкорився моєму розуму, пішли ми з моїм колегою Анастасіо, який і займався моїм просвітленням обідати (нам, вченим мужам, взагалі, що в спеку, що в мороз тільки і дай, що попоїсти).

І тут я чую: "Салат імператорові!", ще щось там імператорові! Знову дивуюсь, як останній наївний малий хлопака, а потім починаю сміятися: наш музейний живий експонат, як виявилося, обідав в цьому ресторані, а його друзі-кельнери, продовжуючи і не в робочий час назвати його імператором, просто над ним підсміювались.

І так мені запам'яталась та історія, що салат, який йому тоді виносили я охрестив "Цезарем", а назва ця розповзлася по всьому світу (хоча мої товариші говорять, що я і це вигадую!). І навіть на Вірменській 3 ви можете скуштувати два "Цезарі" (з куркою та з лососем) у згадку про моє реальне імператорське марево в Італії.

Обід на зміну зовсім не ситному граніту науки

У часи коли я був звичайнісіньким студентом, як тисячі інших, іноді доводилось особливо сильно вгризатися в граніт науки, вивчаючи важливі (і, будьмо відвертими, цікаві для мене дисципліни). І ось пам'ятаю, на першому році навчання потік нової інформації захоплював мене  ̶н̶е̶щ̶а̶с̶н̶о̶г̶о̶  з такою силою, що я навіть поїсти забував.
Товариші ж, бачачи, що  ̶п̶о̶т̶е̶н̶ц̶і̶й̶н̶о̶ ̶у̶с̶п̶і̶ш̶н̶и̶й̶ ̶н̶а̶в̶і̶т̶ь̶ ̶в̶и̶д̶а̶т̶н̶и̶й̶ ̶н̶а̶у̶к̶о̶в̶е̶ц̶ь̶  я цілком успішно можу себе скатрупити таким фанатичним ставленням до навчання, мало не силою затягли мене до найближчої до пансіонату милої закусочної.

І тут варто сказати, що я настільки завчився, що, відволікаючись, від математичних теорем, просо зависав і не міг зробити вибору. Ні в чому. І якщо, наприклад, з гардеробом проблем особливих не було: просто вдягаєш перше, що вивалюється з шафи, то бачачи меню я міг цілу годину просидіти роздумуючи, який суп пасуватиме до якої другої страви і зазвичай залишався голодним, попри всі старання своїх друзів.

Кельнер, звикнувши до неадекватності відвідувачів і осягнувши всю глибину моєї математичної проблеми, порадився з кухарем і запропонував ідеальний вихід: стандартний обід різний для кожного дня - саме те, що треба математикові, захопленому царицею наук.

Ось і тепер, щоб полегшити життя своїм гостям у Фляшці Кляйна, пропоную для кожного дня новий набір страв на обід.

Куди борошно не кидай, а смачні вареники ліпляться лише власноруч

Гостював якось я в своєї веттер (тобто двоюрідної сестри по дідовій лінії) Аделхайд. Жила вона тоді в Австрії, а чоловіка мала українця. І щоб його тішити навчилася робити такі смачні вареники, які, певно, в усій Україні ніхто спокінвіків не ліпив. Кожнісінької суботи ставала вона на кухні і бралася до роботи.

Одночасно зі мною (хоча ми і не змовлялися) в гості до Аделхайд приїхав ще один її брат уже по бабціній лінії. Цікавий такий чолов'яга був той Луц. Скільки його пам'ятаю захоплювався технікою та безкрайніми можливостями, які вона відкриває людству. А пізніше через своє захоплення перетворився на такого собі божевільного вченого.

І ось, побачивши, що сестра витрачає аж надто багато часу на готування, замість того, щоб побазікати з нами обома, вирішив спростити їй роботу. 

І вже чергової п'ятниці. за день до Аделхайдового вареничного дня, у вітальні з'явився монстроподібний пристрій, який мав сам робити вареники. Ще й так, як ніхто доти. Сестра, недовірливо глянувши на всю ту штуку, в домі запускати її не дозволила. І Луц, не засмутившись ні на пфеніг, розпалив вогнище надворі, закинув до механізму всі необхідні інгредієнти і повернув важіль.

Спершу нічого не відбулося. Адельхайд аж видихнула з полегшенням. І за деякий час у першому відсіку закипіли перші вареники. Здавалося, все йде добре, та раптом машина почала на очах розсипатися. Врятувати вдалося лише окріп з першою порцією. Самі вареники вийшли їстівними... але не було в них нічого особливого. І коли наступного ранку сестра принесла вареники зліплені вручну, всі визнали, що її страва таки краща.

Ось тому у Фляшці вареники ліплять вручну у пам'ять про всю турботу та любов сестри.

Ясний розум, або як я вперше випив кави

Як зараз пам'ятаю, хоч і давно це відбувалося, - мені ще й 19 не було. Молодий і зелений готувався я до чергової наукової конференції, і так щось так надовго затягнувся весь той процес (через хвилювання та невпевненість, чи що?), що не було вже сил.

А тут ще й безсоння у переддень виступу напало, всю ніч не спав, а зранку почувався так, ніби вівці, яких нормальні люди подумки рахують, щоб заснути, табуном по мені разів зо два пробігли, і я не розумів, що відбувається.

Моя економка, Ерсель, бачачи всю цю ситуацію, та щиро за мене хвилюючись (велика і сердешна була то жінка!) заварила міцнющої кави (це тепер я такий мудрий, і знаю, що то було подвійне рістрето) і почала заспокоювати, мовляв, все буде добре (пригадую, відчуття були, ніби у семирічки, якого заспокоюють через те, що він досі бантика на шнурівках зав'язувати не вміє).

Кава, звісно, допомогла збадьоритися, відновити ясність думок і вдало виступити. А ще я назавжди запам'ятав, як вперше її спробував, і що буває, як довго не спати, забиваючи мізки теоріями і іншими штуками, які нікому, окрім математиків, в житті ніколи і не знадобляться.

В яблучко, або метатель-гастрономічний геній

Якось в Парижі запросили мене друзі на циркову виставу до славнозвісного "Cirque d'Hiver Bouglione". Ви навіть уявити не можете, скільки розмов точилось тоді довкола їхньої програми. Жодна світське коло не могло не розмовляти про тамтешні номери на трапеціях. Ще б пак! Стільки панянок втрачали свідомість, не витримуючи напруження під час чергового перевороту струнких та легеньких, немов пух, гімнасті в повітрі. Стільки поважних панів затамовувало подих в очікуванні, доки прекрасна пані в повітрі зачепиться за перекладину.
Словом - суцільний захват!

Але мене, як того ще дивака, здивував інший номер - з метанням ножів. Я не міг збагнути, як можна було з такою точністю із зав'язаними очима, чи сидячи на коні, який перестрибує через палаючі кільця щоразу потрапляти прямісінько в яблучко. Тому під враженням вирішив підійти і познайомитись з метателем ножів. І яким же було моє здивування, коли виявилось, що він, так як і я, обожнює кулінарію, і вечорами готує для своєї величезної сім'ї!

Але цим все не закінчилось, бо ввечері, запрошений на родинну вечерю, я став свідком величезної майстерності, коли метатель, увійшовши в образ (прямісінько ніби на сцені цирку!) підкидаючи ножі та мечі в одну мить нарізав фрукти і зробимо з них чудову фруктову нарізку під смачним та ароматним коньячним соусом.

Звісно, у "Фляшці Кляйна" фрукти нарізають простими ножами, без ризику для життя, але повірте, від того вони не менш смачні!

Як влітку зимові бажання здійснювались

Такої ж сонячної днини, як оце зараз (хіба не такої прохолодної) заманулося моїй дружині разом із дочкою посеред літа поїхати в прохолодні високі гори Австрії. Бо все їм було душно: не рятувала ні тінь високих паркових буків, ні віконні фіранки удома, крізь які разом із надокучливим сонячним промінням пробивались і ледь відчутні подихи сухого вітру.

Ось так хтось порадив їм їхати в маленьке містечко Зальбах-Гінтерглемм в Зальцбурзі, в будиночок з великим кам'яним каміном, розпалювати який просто не було сенсу, шкірами корів на стінах замість килимів і зграйками овець за вікном. А позаяк панянки мої самі не їздять (бо хто ж їм багаж буде переносити, слухати їхні скарги і за ким вони будуть наглядати), довелося супроводжувати.

Сидимо ми отак в кріслах на веранді ввечері і чекаємо, коли сонце сяде за гори і стане прохолодно, аж тут Анна (дружина моя) видає, мовляв, шкода, що зараз не зима. Можна було б наварити ароматного глінтвейну з корицею, цитрусовими та гвоздикою і сидіти на цих же плетених кріслах, закутавшись в пледи. І знову почались розмови про те, що влітку ми хочемо холоду, а взимку тепла, і що не лише жінкам догодити чимось (а особливо погодою) важко, а й взагалі усім. Та доки вона це говорила, в голові моїй виник хитрий план.

Рано-вранці першою встала Анна і здивовано почала мене трусити, щоб прокинувся, схвильовано шепочучи"Феліксе, там сніг! Феліксе, ще й з градом!".
Там, де вчора була зелена альпійська трава, вівці-маленькі кучугури (так їх присипало) нишпорили і колупалися в снігу, щоб пощіпати свіжої трави.
"Ну ось, тепер можеш варити глінтвейн", - сміючись промовив я і, взявши її за плечі, відвів до вікна в сусідній кімнаті, де луг лишався таким же зеленим, від чого очі Анни побільшали щонайменше вдвічі, мовляв що за чортівня (хоча не гоже дамі так говорити), звідки він взявся і куди зник.

А це і був мій план. Доки дружина спала, я вмовив місцевих чоловіків піти високо в гори і набрати мішків зо 5 снігу, щоб засипати ним все подвір'я перед нашим вікном і показати, що навіть найдивніші бажання можуть здійснюватись.
Вона спочатку погнівалась (бо не на жарт розхвилювалась, як ходитиме снігом в тонких літніх черевичках") та потім, коли я зварив ціле горнятко пахучого цитрусового глінтвейну - пробачила все і сміялась разом зі мною.
І ви би бачили, як раділа дочка, коли зліпила свою першу літню сніжку.

До чого це все? А до того, що як захочете глійнтвейну - не чекайте зими, а просто варіть, або просто приходьте у гості у "Фляшку Кляйна".

Усі проблеми відступають перед пивом

Гуляли ми одного разу з колегою Віктором Вагнером - талановитим математиком, який ще й на скрипці грав - Болонським лісом. Був тихий вечір, і в перерві між довжелезними розповідями Віктора до нас то з одного, то з іншого боку долітали якісь уривки французьких фраз, які ні він, ні я не розуміли.

І раптом за спинами пролунало тупотіння. Хтось намагався нас наздогнати. Це був хлопчина-служка, який приніс листа від коханої Вагнера - Матільди. Той зрадів такій несподіванці і, швидко його розгорнувши, пробіг очима. А потім зблід так, що я аж розгубився такій зміні. Лише мить тому він жартував, і сміявся так, що я почав розуміти значення фрази "від вуха до вуха", а тепер ладен був розплакатись. І це дорослий чоловік!

Зметикувавши, в чому може бути проблема, я вирвав того злощасного листа, переглянув останній рядок, в якому Матільда повідомляла, що одружилася, доки він був у відрядженні, і взявши його попід руку, сунув хлопцю-посланцю до кишені пфеніга та потягнув Віктора до найближчої кнайпи. Бо як відомо негаразди можна забути або працюючи, або п'ючи. От взявши до рук дві гальби пива, ми зрозуміли, що і з жінками добре, та й без них непогано.

А пиво те, до речі, я потім бочками почав возити до своєї "Фляшки Кляйна", доки місцеві пивовари не навчились варити ідентичне.

Як жінки самі до рук падали

Одного разу, гуляючи вулицями Венеції (о, прекрасна Італія!) заманулось мені прогулятись вздовж каналів. Я розумів, що подорож не буде довгою і рано чи пізно доведеться вскочити до гондоли. Але, міркував я, ліпше підпливти нею додому, слухаючи спів талановитих гондольєрів, ніж стомившись від спеки плентатись додому, згадуючи дорогу назад.

Сонце припікало в потилицю, і до мене дійшло, що улюблені костюми-трійки не годяться для Півдня. Як і довгі корсетні сукні милих приїжджих пань... і тільки-но я про це подумав, як прямісінько до рук мені впала панянка! Бідолашна вже досить довго плавала в човні, читаючи книгу і насолоджуючись різнокольоровими будівлями Венеції. Аж ось на одному із балконів побачила сині квіти, підвелася, щоб зірвати одну із них - і знепритомніла від спеки. А я якраз її і впіймав. Пощастило, що пливли вони неподалік від причалу.

Здивований таким сюрпризом, я запитав, що можу зробити, щоб вона почувалась краще. Пані хвилину помовчала, думаючи, мабуть, а потім хитро відкривши одне око промовила: "морозива".

Я розсміявся, опустив її на берег, вона взяла мене під руку і знайомлячись та розмовляючи ми попрямували у пошуках чогось холодного і солодкого.

А зараз, згадуючи той дивовижний випадок, я з іще більшою насолодою їм ванільне морозиво. Їм і всміхаюся.

Таємниче зникнення наливки, або кожен може

Якось, гуляючи містом, біля одного із ресторанів я побачив вуличного фокусника, який дивував публіку повсякчас витягуючи з рукавів нескінченні хустки, перетворював тростини на квіти, діставав з-за вух перехожих дрібні монети, які в ту ж мить зникали у спритних пальцях.

Біля ніг фокусника стояв циліндр, на якому великими літерами писало "неймовірний, фантастичний та містичний трюк зі зникненням". А хіба хтось лишався байдужим, помічаючи такий напис? І байдуже вірив чи ні, та підходив. От і я вирішив підійти. Але з дослідницького боку, запитавши, яке таке зникнення він практикує.

- Це, вельмишановний пане, зникнення особливе і повторити будь-коли його я не можу. Потрібні особливі умови та реквізити, - відповів фокусник.
- Що ж вам потрібно?
- Бачите, пане, в ресторані, який стоїть за моїми плечима, подають особливі наливки, які я, якщо забажаєте, змушу зникнути на раз! Але сам я їх дістати не можу, бо, бачте, гонорари фокусника не такі грандіозні, якими можуть здатися.

Я все зрозумів і за мить, підбурений цікавістю, прийшов з чаркою сливової  наливки.
Пара хитрих маніпуляцій і наливки дійсно не стало, а я навіть і зрозуміти не зміг, як це сталося! А тому вже не пішов, а побіг за новою порцією, цього разу персиковою, яку фокусник так само враз змусив зникнути, прикривши долонею, піднявши до голови та опустивши донизу.

- І скільки разів ви можете так чаклувати?
- О, пане, я можу пити цю наливку хоч весь день!
- Пити?! А як же вона з'явиться назад?
- Ну, а ви як думали? А про повернення ніхто не говорив!

І тут я зрозумів, як мене щойно надурили. Але наливку з тієї пори для своєї Фляшки замовляю тільки в тому ресторані, який вже й не ресторан давно, а коньячний завод, який заради мене зберіг стару традиційну рецептуру наливок і настоює їх лише для моїх гостей.