Як жінки самі до рук падали

Одного разу, гуляючи вулицями Венеції (о, прекрасна Італія!) заманулось мені прогулятись вздовж каналів. Я розумів, що подорож не буде довгою і рано чи пізно доведеться вскочити до гондоли. Але, міркував я, ліпше підпливти нею додому, слухаючи спів талановитих гондольєрів, ніж стомившись від спеки плентатись додому, згадуючи дорогу назад.

Сонце припікало в потилицю, і до мене дійшло, що улюблені костюми-трійки не годяться для Півдня. Як і довгі корсетні сукні милих приїжджих пань... і тільки-но я про це подумав, як прямісінько до рук мені впала панянка! Бідолашна вже досить довго плавала в човні, читаючи книгу і насолоджуючись різнокольоровими будівлями Венеції. Аж ось на одному із балконів побачила сині квіти, підвелася, щоб зірвати одну із них - і знепритомніла від спеки. А я якраз її і впіймав. Пощастило, що пливли вони неподалік від причалу.

Здивований таким сюрпризом, я запитав, що можу зробити, щоб вона почувалась краще. Пані хвилину помовчала, думаючи, мабуть, а потім хитро відкривши одне око промовила: "морозива".

Я розсміявся, опустив її на берег, вона взяла мене під руку і знайомлячись та розмовляючи ми попрямували у пошуках чогось холодного і солодкого.

А зараз, згадуючи той дивовижний випадок, я з іще більшою насолодою їм ванільне морозиво. Їм і всміхаюся.