І душу за ковбаску би віддав, або хоча б поторгувався

У свої 33 роки, коли я був вже досить статним і реалізованим чоловіком, з дружиною-красунею, двома докторськими та дочкою і ніщо не могло мене здивувати, мій дуже близький товариш Максимус попросив допомогти йому з переїздом. Коли я спитав «що має переїздити?», він відповів «невдовзі побачиш». 

 

І я побачив. Біля порогу його малесенького будиночку, а переїздити він мав у інший, завбільшки палац (і нащо людям такі хороми?) стояла гора з метрів зо 5 (а окомір в мене «дайбоже»!) з клунків-коробок-пакунків із самим лише жінчиним(!) мотлохом. А я ж наївний сподівався, що там хоча б меблі якісь є в основі. Ні. 

 

І от уявіть мене з чорним новесеньким блискучим кебом, який я щойно купив і знав напевне, що він не гумовий, мене, який чухає потилицю, починає закипати і думає з якого боку підступитись до тих всіх речей і на яких віслюків (волів, прицеп?) їх вчепити… і тут виходить товаришева дружина зі здоровенною тарілкою Тюрінгер вурством (а по-простому — з ароматною ковбаскою зі свинини та телятини) я розумію, що сердитись не маю сил і зроблю для цієї жінки за ці ковбаски все і без сперечань. 

 

І вірите, чи ні, та зробив! І 5-метрова гора мотлоху якось вмістилась в мене в кебі і на його даху, а Максиміліан зі соєю дружиною ще довгі десятиліття щасливо жив в своєму новому (і потім і не дуже) помешканні. 

 

 

Коли закінчуються пряні сливи

Якось запросив я своїх добрих товаришів-математиків поправити здоров’я після тривалої складної дискусії стосовно перевірки нових теоретичних надбань, які, зізнаюсь, були не вельми то і цікавими.

Дискусія була настільки затягнутою, що, здавалося, поважні панове за кілька секунд і необережних слів, викликатимуть один одного на дуель в ім’я математики - цариці наук. Єдине, що стримувало усіх від необдуманого вчинку - складність прорахунку, хто ж з ким стрілятиметься (не всім вистачало пари). Здавалося, всі стримуються лише з поваги до мене. 

Тому, не довго мізкуючи, повів я це збіговисько до себе додому, розсадив за столом (сперечатись ті впертюхи так і не припинили), поставив на стіл пряні сливи (свою гордість, дуже раджу!) і відлучився за наливками. Та коли повернувся з цілим сетом, - бачу: слив вже нема, а дискусія продовжується, але смертовбивчі погрози звучать не так часто, як раніше. 

Приніс я ще одну порцію слив та наливок до столу і чую, що товариші мої починають один до одного. 

Наступна порція — і розмова стає все конструктивнішою і змістовнішою. Доносився до того, що пряні сливи закінчились зовсім, а товариші щасливі та задоволені розбрелися по домівках.

Спішіть зазирнути до мене у Фляшку, бо хтозна, коли це сливопоглинаюче товариство забіжить до мене в гості наступного разу і зануриться у математичні суперечки.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv

Та заходьте на наливки та Сирний суп на вул. Вірменську 3 ;)