Як вигадана історія про каву з шахт реальністю стала

Коли я був геть малим, а на початку літа, товариші ще не встигали роз'їхатись по маленьким селищам своїх бабусь чи курортам Півдня (все залежало від того, в чиїх батьків вдавався кращий рік в фінансовому плані), коли набридало копати м'яча, коли від гри в лови у нас або боліли ноги, або легені (ви би бачили ту швидкість, з якою ми наздоганяли один одного!), Гансів дідусь (самотній літній чоловік, який, здавалося, бачив і знав все на світі, хоча мав лише домашню освіту та, подейкують, нікуди й ніколи з міста не виїжджав), збирав нас у своєму домі та частував льодяниками, які купував на недільних ярмарках і якими заставляв всю верхню кухонну полицю. Не бувало і разу, щоб ми з хлопцями прийшли, а в дідуся Вільгельма не було чим нас пригостити. Але не за солодким ми ходили до нього в гості, а за історіями, які, здавалось, не вичерпувались так само, як і запаси льодяників.

І от якось, під час чергового візиту до дідуся, коли всі буквально знесилені після біганини просто, як стояли, повсідалися на підлогу, найменший з нас - Марк - тримаючи поперед себе м'яча, більшого ніж він сам, запитався, чи правда що каву, яку з такою насолодою п'ють його батьки, видобувають з-під землі, як сіль чи діаманти.

Всі почали з нього кепкувати, а дід Вільгельм, піднявши догори руку, усіх заспокоюючи, почав свою історію. Мовляв, колись давно, коли потяги перевозили не людей, а якісь вантажі, надумав барон Вольфганг фон Стракер завезти до Німеччини арабіку, яка лише входила в моду. Але навантажив свій і без того важезний потяг так, що колія, яку недосвідчені інженери проклали над шахтою, провалився під землю разом із локомотивом та вагонами. 

Але кава в той час була настільки цінною, що барон найняв місцевих шахтарів і ті в прямому сенсі діставали її з шахт і відривали із-під землі. 

І всі дивувались, як потяг не вибухнув, а кава не зіпсувалась, а навпаки увібрала у себе іще нотку - легкий аромат вугільного диму. 

І зараз, через цілу купу років я згадую ту історію, дідуся Вільгельма, і Марка, з якого більше ніколи в житті не глузували, і тягнуся за черговою порцією еспресо, думаючи про те, яких величезних зусиль для когось коштує видобути і довезти каву, щоб інші могли нею насолоджуватись. 

Не ходіть діти глибоко пірнать

Одного разу, коли доля (чи непосидючість?) потягла мене подорожувати Марселем, на одному із пляжів я натрапив на своїх старих друзів-біологів, які мов морські котики, повлягались на березі, спостерігаючи, як ліниві хвилі злизують пісок. Повлягались і обговорювали теорію пана Дарвіна, яка напередодні сколихнула весь науковий світ.

Ось так з розмов про приматів та еволюцію видів, ми плавно перейшли до обговорення морських істот, водоплаваючих хижаків. І так склалося, що якраз в той час світ побачило чергове оповідання про легендарного Детектива та його чергову справу, в якій фігурувало екзотична морська істота, а я під враженням від прочитаного вирішив жартома запитати своїх друзів про можливі небезпеки, які чекають в темному глибокому морі.

Друзі, ясна річ, почали щодуху кепкувати, мовляв, такий серйозний чоловік, математик з двома докторськими, а вірю в казки. І розповіли, що такі морські чудовиська можуть жити хіба на глибині, куди "ти, блідий Феліксе, навряд і допливеш".

І я подумав, що й справді не маю ані найменшого бажання знайомитись з будь-якими морськими жителями, хіба в легендарному ресторані L'Epuisette, в якому шеф-кухар колись поділився зі мною рецептом божественого Дорадо з солодким перцем та цукіні, яке я досі час від часу готую для своїх гостей у ресторації "Фляшка Кляйна".

Таємниця краси, або про що говорять жінки

Серед буденного життя звичайного німецького математика завжди знайдеться місце для чогось незвичайного, особливо, якщо математик цей, себто я, не перший місць живе і працює у Франції.

Одного разу у світських колах Парижа почали ширитись чутки про "неймовірну панну Ірен", яка приїхала з Відня і стала справжньою сенсацією сезону! На її звані обіди завжди збиралась сила-силенна народу, вершки тогочасного суспільства: заможні графи, збіднілі барони зі своїми старими та багатими коханками, англійські пери, які десь знаходили час в своїх тісних графіках та гроші в невеликих гаманцях, щоб дістатись Парижа та зустрітись з панною Ірен. І повірте, охочих таких (або просто шанувальників, давайте називати речі своїми іменами) було хоч греблю гати. На що одні пані (заздрісні і не дуже), стоячи по куточкам велетенського будинку Ірен, та ховаючи обличчя за віялами, здивовано вигукували "і як їй це вдається?", "звідки в неї беруться сили все так організувати?", а інші здивовано запитували "як вона встигає побувати мало не на всіх розвагах, що може запропонувати Париж, і виглядати так свіжо?". Усім кортіло дізнатись таємницю краси та енергійності милої панни.

І ось, одного теплого вечора, коли до літа залишалося не так вже й багато днів, мене запросили на невелику фортепіанну вечірку, на якій шановна господиня дому - Аннет Дюмаж - відрекомендувала мене чарівній панні Ірен, з якою я вже давно хотів познайомитись і про яку так багато всього чув. І вже наприкінці вечора, коли в невеликій компанії ми осушили не один келих ароматного червоного вина родом із Півдня Франції, я набрався ̶н̶а̶х̶а̶б̶н̶о̶с̶т̶і̶ ̶сміливості і запитав про секрет, який прагнув знати весь французький бомонд.
"Кава, просто смачна кава по-віденськи! І жодних таємниць", - тепло посміхаючись відповіла чарівна Ірен.

Зустріч року, або впав, прокинувся, бульйон

Коли мені був 21 і я жив у старому доброму Парижі, зелені вулиці якого були вимощені кам'яною бруківкою, а панянки були такої вроди, що наприкінці дня, через обертання у слід за кожною, боліла шия, одного світлого дня оголосили Франко-Пруську війну.

Так що я дуже швидко мав збирати свою жовту шкіряну валізу і бігти з міста. А я ж не міг просто відсиджуватись за ними, не міг і просто сидіти вдома. Тому попри всі труднощі вирішив правдами і неправдами дістатись до Седану - французького містечка, біля якого зосереджувався німецький добровольчий полк.

Їхати транспортом було надто небезпечно: повсюдно стояли блок-пости, звідусіль вимагали документи, скрізь проводили обшуки і допити. Колегу Суфуса Лі, який вирішив повернутись на батьківщину до Норвегії, якого я посадив до потяга напередодні, потрапив до рук прикордонників. При ньому знайшли мого листа із німецькими написами та купою математичних знаків. І, як гадаєте, що подумали? Що він німецький шпіон, звісно.

Ось тому я пішов пішки. 247 кілометрів навпростець полем, оминаючи великі дороги. Вночі, під дощем в нових шкіряних черевиках, які, намокши, почали нестерпно натирати ноги. Та і підступна звичка перекушувати вночі (бо часто ж засиджувались з товаришами за теревенями алкоголем та закусками) почала надокучливо про себе нагадувати. Що мусив робити? Пішов у бік вогників на горизонті, сподіваючись, що то якийсь будинок, що мене в тому будинку приймуть і я бодай зігріюсь та висохну.

Наступним пам'ятаю, як якась мила пані зі своїм чоловіком поїли мене гарячим бульйоном та розтирали мені руки жорстким рушником, щоб зігріти і привести до тями, бо, як виявилось, десь посеред дроги, біжучи з дощовими потоками наввипередки, я перечепився і впав так, що втратив свідомість. І, певно, помер би, якби не вони.

І як же я здивувався, дізнавшись, що пані ця була ніким іншим, як дочкою мого приватного вчителя з математики Йохана Ріхтера - Ілмою, яка переїхала у маленьке французьке містечко, втомившись від німецької інтелігенції, вийшла заміж за місцевого ресторатора і почала готувати на його кухні.

Ось так втеча і втрата спокою принесла користь - і я не просто знайшов нових друзів, які врятували мені життя, а й рецепт чудодійного курячого бульйону з локшиною, який буквально "ставив на ноги".

Як риба мені життя врятувала

Одного разу гуляючи довжелезними вулицями Берліна зустрів я тибетського монаха, який сидів на величезних кам'яних сходах якогось доходного дому та, зосередившись на мурахах, які, ніби вороже плем'я варварів, обступили маленьку маргаритку, яка проростала з-під каміння.

За мить почав накрапати дощ, а чоловік, здавалось, і не думав ховатись під укриття. І мені, людині, якій часом понад усе не вистачало життєвого спокою, захотілось бодай на кілька днів перетворитись на такого ж монаха, зосередженого на мурахах, а не на безглуздих щоденних клопотах.

Наблизившись до нього, я запитав, чи можу стати його учнем (і аж здригнувся від сказаного, бо зазвичай такі питання адресували мені). Монах мене проігнорував. Та коли я сказав, що готовий до вищих знань, бо мене врятувала риба (згадавши легенду про Насредіна), він здригнувся і піднявши на мене очі, вказав рукою сідати поряд.

Сиділи ми так пару годин, аж доки я не почав куняти, схиливши голову на груди. Та раптом відчув, що по моєму піджаку у напрямку внутрішньої кишені, де я завжди зберігав гаманець, щось лізе. І як знатний тактик, я вирішив обрати стратегію вичікування, мовляв, будь що буде.
І тут сталося неймовірне. З вікна дохідного дому, прямісінько на голову мого монаха, рука якого і лізла моїм піджаком (якими підступними бувають люди!) впала тареля з рибою, уявляєте? І міф, який я згадав лише для того, щоб стати учнем монаха, став реальністю, бо на звук прибігли вартові і, впізнавши знатного злодія, арештували його, доки він ще не оговтався від удару і доки ще не встиг витягти мого гаманця.

І доки вартові опікувались долею злодія, я подбав про рибу - лосося з ікорним соусом - який дивом не розпався на друзки разом із тарілкою, як мав за усіма законами фізики. Досі не розумію, звідки він взявся, і чому випав з вікна, та й неважливо, бо головним у всій цій історії є те, що в мене з'явився черговий неймовірний рецепт страви, яку я залюбки готую для гостей у "Фляшці Кляйна".

Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари

Пам'ятаю, безліч років тому, здається, в році 69 Уго Вінклер - захоплений математичними дослідженнями та новими теоріями славнозвісний спонсор більшості університетів Західної Німеччини, запросив мене погостювати у свій заміський будиночок поблизу Еленда.

Я не довго думаючи, зібрав свою жовту валізу і виїхав, а вже за два дні мене зустріла привітна тітонька пана Уго - Ельжебет, яка слідкувала за станом будиночку, доки поважний спонсор був у від'їздах, і сама поралась на кухні, не довіряючи цієї справи чужим рукам.

Уже за вечерею після довжелезних розмов (часом і суперечок) з Уго Вінклером стосовно теореми Ліндельофа про багатогранники, тітонька Ельжбет здивувала мене запитанням: чи не страшно мені, часом, самому подорожувати до таких дивних місць, і підморгнула. Тоді, я нічогісінько не зрозумів, але пан Уго, засміявшись, пояснив, що йдеться про відьомську гору Брокен, і додав, що його наївна тітонька вірить у надприродні сили і через цю свою дивакувату віру постійно запитує гостей, чи не бояться вони бути причарованими, дивуюч, а часом і лякаючи їх.

І так поступово від розмов математичних пан Уго перейшов до різних моторошних історій про відьом, які буцімто мешкають в цій місцевості, до того, що за повір'ям кожна жінка, яка тут живе - чаклунка, і що варто остерігатися куштувати їхні страви. А на завершення додав, чи не знаю я, що сьогодні якраз Белтейн - ніч, коли нечисть стає особливо могутньою.

На цих словах, з кухні, де довго щось хляпало, шкварчало та шипіло, у хмарі пари вийшла тітонька Ельжбет, тримаючи в руках величезну тарелю з Язиком під вершковим соусом з грибами, і посміхалась такою дивною посмішкою, якої я в житті не бачив у жодної жінки.

Спочатку, нажаханий історіями спонсора, я не знав, що робити: куштувати страву чи ні, та потім таки наважився. І зрозумів, чому місцевих жінок називають відьмами та чарівницями: тому що без чарів в цій смакоті точно не обійшлося.

І знаєте що? Мене тепер теж можна називати чарівником, бо тоді я таки спромігся випитати рецепт  божественного язика у тітоньки Ельжбети і тепер будь-хто, зайшовши до Фляшки Кляйна, може спробувати чари на смак, варто лише забажати.

Корзина або смерть

Одного разу в далекому 1889 році, коли на роботі випав вихідний, що бувало вкрай рідко, а я не вигадав ніяких суспільно важливих справ, щоб стрімголов бігати містом із заклопотаним виглядом, в голові виникла думка: "варто прогулятись".

Навмисне маршруту я не вигадував намагаючись хоч якось перемогти внутрішнього монстра, який відповідав за передбачуваність і надмірний раціоналізм, а тому невдовзі потрапив на зовсім незнайому мені частину Гетінгену.

І не знаю, чи це підлаштував хтось, чи так склались зірки, але там я зустрів свого давнього доброго знайомого - доктора Шульца (худорлявого чолов'ягу, якого повсякчас можна було зустріти то в одному,  то в іншому куточку світу. Може, то через свою непосидючість він і був таким худющим?) який, стоячи майже посеред вулиці, із засмученим виглядом накладав величезні валізи на дах новенького авто, а ще ніяк не міг запхнути до салону корзини з їжею, яку йому перед кожною подорожжю пакувала старенька бабуся. А сумним він був через те, що в остостанню мить його університетський колега відмовився їхати до Африки, мовляв, дружина не пускає (бо хто ж ходитиме з нею до театру). Але, швидко зметикувавши, Шульц, за корзиною почав запихати до авто і мене, кажучи, що поїду з ним і ніякі відмовки не приймаються.
Так за кілька тижнів дороги я опинився в Камеруні, а один вихідний день перетворився на цілу низку.

І як завжди, доки мій товариш проводив свої дослідження (вже навіть не пригадаю, ким він був, геологом?), я вештався Камеруном і намагався налагодити контакт з місцевими.

І знайшов. Ненавмисно завадив серйозному полюванню на стадо козуль, яке готувались кілька діб, за що мене замість покарати прив'язавши до якогось дерева (чи як це робиться там в африканських племенах?), змусили знайти їжу (інакше з'їли б мене самого, про що я дізнався лише згодом).

Я довго ходив непролазними хащами, пару разів ледь не задихався під товстими кільцями довгих удавів, коли раптом, дякувати вищим силам, згадав про бабусину корзинку пана Шульца! Хто б міг подумати, що холодні закуски, які ми так часто відмовляємось їсти, можуть задовольнити голод цілого племені і врятувати життя одного математика. Але життя хоч і врятував, та нажив пригод на ґедзя: наступного дня мене знову послали за дивовижною здобиччю в корзині, яка так вже сильно припала до душі.

Гречані рішення, або йшов, зупинився, поїв

В свої 32, коли чоловіки за звичай заспокоюються та починають жити серйозним розміреним родинним життям, мені спокійно не сиділося і я, як міг і де міг, подорожував. Потяги, книжки, романтика знайомств, вигадані розповіді про життя, яким ніколи не жив, або якщо і жив, то як же розповідати без прикрашання? І так одного разу занесла мене доля до австрійського Гальштату. Точніше не доля занесла, а наукова діяльність, бо де ви бачили науковця, та ще й математика, який не їздив би у відрядження, не виступав з доповідями чи лекціями перед сумними та сонними від безсонних ночей студентами? 

І от на другий день конференції, в обідній час, коли найкращі доповідачі або вже виступили, або залишилися "на закуску", або за чаркою чогось п'янкого інтелігентно пропускали свою чергу в найближчих ресторанах, я замислився, на що витрачаю своє життя, і вирішив вийти в світ на пошуки чогось цікавого. Цікавого в гастрономічному плані, ясна річ.

Та зупинившись, щоб зав'язати шнурівки на черевиках, підняв голову і побачив старий затертий напис "Gutes Restaurant", та й вирішив зайти, обурений таким зухвалим написом.

Всередині виявилось людно і всі їли одну й ту ж страву, чому я надзвичайно здивувався: "невже моноресторан?". А вмостившись за столиком попросив у кельнера того ж, що й у всіх. 

Виявилось, що всі (а були це в основному леді та товстуваті пани) їли якісь чудернацькі вареники, рецептурою яких я поцікавився одразу, як доїв свою порцію та витер губи серветкою. Мене попросили зачекати, доки звільниться кухар, якого здивував той факт, що якийсь чоловік цікавиться не начинкою вареників, а способом їхнього приготування. 

Чекати довелося аж до закриття ресторану, але розказана історія того вартувала. 

Одного разу, коли маленький "Gutes Restaurant" заполонив черговий натовп туристів і коли в нашого кухаря Клауса (бабця якого - справжнісінька українка - кликала Миколою) закінчувалось пшеничне борошно, а послати за мішком нового не було кого, він глянув на гречку, яка уже тиждень без діла лежала у коморі, і вирішив перемолоти на борошно її, а нові вареники назвати темними, щоб гості думали, що так замислено. В результаті цей вареничний винахід так засмакував, що звичайних ніхто більше і не хотів. Ба більше, поміж панянок поширилась думка, що гречані вареники - дієтичні і мають омолоджувальні властивості. Милі дами не просто почали самі зі своїми бідолашними чоловіками обідати тими варениками, а ще й замовляли їх цілими кошиками.

Я ж не для дієтичних потреб, а для гастрономічного задоволення рецепт зберіг. А через безліч років і сам почав частувати своїх гостей у Фляшці Кляйна темними варениками.