Як я, сам того не підозрюючи, контрабандою займався

1915 року в один із таких прекрасних сонячних днів, як оце зараз за вікном, якраз перед тією лекцією, що зародила в голові Енштейна перші ідеї теорії відносності та перевернула світ, коли Нептун рухався по сузір'ю Водолія, а коти ще з пізньої ночі не давали заснути половині Ґетінґена, а особливо моєму сусіду - пану Герберту, який страждав від сильних мігреней і тому дуже сильно лаявся за найменшої для того нагоди, - в моїй голові щось перемкнуло і в 6 ранку, зібравши невеличку валізу та прихопивши з собою паперовий пакуночок із солонуватими брецелями, я вскочив до першого ж задимленого потягу і опинився в дорозі на Захід. Вирішив прямувати до Ліверпуля.

Перебравши подумки всіх знайомих британців, я раптом зрозумів, що в Ліверпулі знайомих не маю, а тому вже на місці, не чекаючи нікого, залишив будівлю вокзалу та поблукавши маленькими кам'яними вуличками, вийшов на набережну, сповнену солоного запаху риби, гнилуватого дерева та криків ненажерливих чайок. Погода кардинально відрізнялась від тієї, що проводжала мене на вокзалі в Німеччині.

Різкий шквал вітру підняв стару пожовклу газету та нахабно жбурнув її прямісінько в моє обличчя. В голові промайнула думка: "Господи, що я тут роблю? Готувався би собі до лекцій, сидів би  з дружиною біля каміну чи на ганку (якщо би вечір видався теплим) тихенько попиваючи собі чай/каву/пиво, як роблять мільйони чоловіків у всьому світі... (чому б і ні?)". Та потім на одному із розворотів тієї злощасної газети помітив рекламу якогось пабу, що красномовно запрошувала випити теплого грогу, або чогось міцнішого та забути про насущне.

Паб знаходився зовсім поряд і я подумав: або це доля, або хтось підлаштував це навмисно. Але перший бокал коньяку зняв симптоми параної, а після третього я вже весело базікав з компанією ліверпульців та грався з їхнім джек-расел-тер'єром (хоча до того за собак визнавав лише вівчарок).

А вже пізно ввечері ми з однією приглушеною гасовою бігли набережною, намагаючись не спускати погляду з пса, що, як знавіснілий, зигзагами бігав пішохідною зоною, лякаючи випадкових перехожих та внюхуючсь у щось з такою силою, що здавалось котрась камінюка не витримає натиску, виплигне зі свого місця та й так і застрягне в того курдупля в носі, або хоча б по мармизі дасть, щоб більше не уявляв себе промисловим пилосмоком.

Пам'ятаю, тоді я ще дуже дивувався, нащо наздоганяти пса: побігає, як усі, та й повернеться. Та всі інші просто бігли з кам'яним обличчям (якщо, звісно, каміння буває спітнілим і червоним).

Але потім все стало на свої місця, бо пес таки знайшов, що шукав: з-поміж гнилого дерева та напівзаіржавілих кораблів він винюхав запах двох горе-вантажників, а точніше коньяку, які ті, почувши недобре та тікаючи, розбили. І ніхто б не запідозрив нічого злого, якби не та втеча, якби перелякані контрабандисти не почали відпливати від берега, забувши закрити трюми, і якби їхній корабель не пішов на дно прямісінько біля причалу, через те, що в трюми почала затікати вода.

А чи здогадались ви, шановні, ким були мої знайомі-ліверпульці? Клубом детективів, які щосереди збирались в новому місці, щоб обмінятися свіжими кримінальними новинами міста, а джек-расел-тер'єр - славнозвісним псом-детективом, який через свою любов до алкоголю (здивовані? я теж здивувався, як почув) знаходив величезні контрабандні склади, розкриваючи справи, над якими пани з клубу працювали місяцями. 

І знаєте що ще? Виявилось, що мене - іноземця з німецьким акцентом, який раптом нізвідки з'явився у богом забутому пабі, іноземця, який годував їхнього пса брецелями, коли інші, захоплені розмовами, геть про нього забули, якого взяли з собою "йти по сліду", ̶щ̶о̶б̶ ̶н̶е̶ ̶в̶т̶і̶к̶,̶ ̶у̶ ̶р̶а̶з̶і̶ ̶ч̶о̶г̶о̶, подумки зробили ватажком контрабандистів.  І якщо спочатку я образився, то потім довелося швидко "розображатись", бо мої ліверпульські пани (за те, що не дав їхньому псу померти від голоду того вечора) вручили мені ящик з коньяком, половина з якого й досі стоїть у підвалі мого Ляйпцизького будинку, а інша половина - у Фляшці Кляйна у Львові та чекає слушного моменту.

Зуб за морозиво

В далекому 1910 році, коли за станом здоров'я мусив я відійти від справ суто дослідницьких, порадив мені лікар Шнейдер (давній друг сім'ї) вирушити в подорож,  подихати свіжим повітрям, розслабитись.

Довго думав я, куди ж поїхати, аж раптом сама доля подала знак:  гер Кох - кульгавий поштмейстер - приніс телеграму. Друг з далеких шкільних часів - розбишака Оскар - писав, що купив в Шотландії корабель, винайняв команду і плаває тепер з порту у порт, продаючи вовняні ковдри. Що справи в нього йдуть, як треба, та запрошував на гостини у величезний білий будинок на березі розлогої річки Клайд.

Кажуть, людина за своє життя, змінює професії тричі. Спершу я став фізиком, далі знайшов себе в математиці... І раптом одна думка перебила мій внутрішній монолог: будинок - це добре, але в 4 стінах, нехай і з вікнами на річку, посидіти я можу й вдома, - стану моряком. І не довго роздумуючи попросив дозволу поплавати з Оскаровою корабельною командою.

Ось так плавали ми влітку. Сонце, відбиваючись від води, часом приємно гріло, а часом жахливо обпікало. Ковдри продавались погано, бо хто ж при здоровому глузді купує таке у спеку? Хіба запасливі хазяї, або люблячі онуки для своїх бабусь, які через свій поважний вік кутаються в безмежно великі вовняні хустки та бідкаються, що постійно мерзнуть та що їм звідкись дме. Але таких вздовж Клайду знаходилось чомусь вкрай мало.

Кук почав безжально урізати раціон, вранці в обід та ввечері годуючи нас усіх самими овочевими зупами чи салатами. Моряки від цього засумували. Розмов про їжу побільшало. Аж Марк (корабельний механік) почав розповідати про найніжніше в світі морозиво.
- Ви би бачив ту кралечку, яка від щирого серця зачерпнула мені три здоровенні кульки морозива... Таке морозиво їдять лише королі. І ви, мої любі телепні, не знайдете такого в цілому світі!
-Та ну?! - глузливо та недовірливо вигукнув Томас - старший юнга.
-Зуб даю!
-Добре, завтра ж зранку, друже, ти розпрощаєшся зі своїм зубом, бо я принесу тобі найкраще морозиво в цілій Шотландії. Такого навіть твої королі не куштували.
-Згода, але як ні, то віддаси зуб сам. Та ти, Томасе, певне, забув, що в наступний порт ми прибудемо аж за два дні.

Цілий вечір я думав, що Томас потрапив у величезну халепу і що не дуже гарно молодому хлопцеві буде лишитись без зуба. Та тільки дарма хвилювався. Як тільки зійшло сонця, Томас стояв на палубі і щосили смикав за мотузку корабельного дзвону, скликаючи команду.
І щойно найсміливіші вдихнули повітря в груди, щоб випалити свої перші іронічні жарти, юнга дістав з-під якоїсь коробки миску з трьома ароматними та ніжними кульками морозива, які ніби й собі насміхались над усією командою, а особливо над хвалькуватим Марком. А той, спробувавши солодке, аж на обличчі змінився від задоволення.

Зуб Марк таки віддав. Але молочний, який вже більше 15 років носив у передній комірці сорочки як талісман на вдачу, яка цього разу таки йому зрадила.

А що було зі мною? Після цієї зубатої історії, погода у Глазго зіпсувалась, продажі ковдр пішли в гору, а я подумав, що й так добряче розважився, і що час уже повертатись додому.
Але з того часу, замовляючи морозиво, пригадую дивакуватих моряків і нагадую собі, що немає нічого неможливого, якщо мова йде про суперечки.

Мінлива хмарність, або опади у вигляді варення

Коли я був настільки малим, що під носом навіть натяку на вуса не було, а позначки із моїм зростом на одвірку зміщувались догори настільки повільно, що доводилось ставати навшпиньки, щоб переконати, якщо не себе, то сусідського Ганса, який весь час чванливо поглядав на них і промовляв: "І все одно я вище", що швидко росту, ̶а̶ ̶в̶і̶н̶ ̶з̶а̶б̶а̶г̶а̶т̶о̶ ̶ї̶с̶т̶ь̶... батьки дуже любили їздити на відпочинок до Італії.

Вони дуже, а я не надто, бо доки мама (залежно від моди) або ніжилась біля води під сонцем, або ховалась від нього під парасолею, що ніхто б і не сказав, що була на Півдні, я собі викопував ями у піску, бо будувати з нього палаци та фортеці міг кожен ̶с̶л̶а̶б̶а̶к̶. А потім за ті ями отримував доброї прочуханки від поважних панів. Вони, здійснюючи ранковий/обідній/вечірній моціон зі своїми панями, встрягали в ті ями, і падаючи лаялися, використовували такі синтаксичні звороти, що їхні пані червоніли, немов ті варені раки в ресторанах на узбережжі, та затуляли хто вуха, хто очі. А можна ж було просто дивитись під ноги (!)

А потім, з червоними вухами або (пардон) задом (залежало від того, наскільки розгніваним був той чи інший пан, що постраждав від ями) сидів і жбурляв мушлі до води. І так день за днем. А що може бути для дитини гіршим, ніж одноманітність? Правильно,тільки баклажани (хоча і тут є винятки).

І ось в один із таких літніх італійських днів, коли сонце обпекло мого носа так, що не рятувала ні панамка, ні сметана, вибухнув завод з варенням. Всі пані почали верещати з огидою доторкаючись тонкими блідими пальцями до одягу, обличчя, парасольок і помічаючи на них щось червоне і липке. А я що? Я просто задер голову, відкрив рота і ловив краплі малинового варення, що падали з неба, немов лапатий сніг різдвяним ранком, і тішився, що нарешті сталось хоч щось цікаве, і що їм солодке, а на мене за це ніхто не гримає і не запихає потім овочами, мовляв, це корисно.

Словом, тоді життя здавалося піснею, а я на довгі роки полюбив малинове варення/джеми/поливки/соуси. І досі додаю їх до своїх десертів: пана-коти, штруделя, морозива. Та навіть до чізкейка, якщо хто дуже попросить.

Морква за методикою доктора Франкенштейна

Знав я в свої молоді роки одного професора Мартіна Енса, який після смерті своєї дружини покинув  науку, викладання, будинок у центрі Берліна, своє м'яке зелене крісло з пропаленими цятками від люльки, колекцію кактусів, яку збирав усе свідоме життя, зразки якихось бактерій в пробірці, мурашину ферму... та оселився в невеличкій хатинці біля річки, щоб відпочити від усього світу.

І через пару років після переїзду пана Енса, коли всі й згадувати його забули, коли навіть університетські прибиральниці більше не перемивали кістки, раз-по-раз істерично викрикуючи у розмовах між собою щось на кшталт: "Покинути такий розкішний будинок! Геть розуму позбувся!", "Вдруге одружуватись йому треба, бо пропаде бідолаха, он вже в яких потертих сорочках ходить", написав я йому листа з проханням проконсультувати з приводу якоїсь біологічної дрібнички . Хоча не стільки та дрібничка мене цікавила, стільки, чим він живе. Бо свого часу за кавою або й фляшкою коньяку ми могли говорити безперервно всю ніч до самого світанку, таким цікавим він був.

Отримавши листа-відповідь та проїхавши півкраїни потягом, ми нарешті побачилися. Зустрів мене професор Мартін на невеличкій бричці з чахлою сірою кобилою, яка здавалось дуба дасть тієї ж миті, як закину до Мартіна свою валізу. А самого пана Енса було просто не впізнати: обличчя постаріло, засмагло дочорна, але було настільки щасливим, що я аж здивувався.

А пізніше відкрилась мені таємниця усіх цих змін: мій любий товариш почав займатись городництвом, точніше вирощувати помідори. І були вони не просто помідорами, а справжніми гігантами, які треба було обхоплювати обома руками, як той гарбуз для карети Попелюшки, щоб зсунути бодай на дюйм.

А потім я не зчувся, як пан Енс вмовив і мене оселитись поряд із ним бодай на місяць та взяти участь у агровиставці. В його геніальній голові загорівся план: виростити найбільшу у світі морквину, щоб вистачило на всю зиму. А робити він це хотів за методом доктора Франкенштейна. В мене аж щелепа додолу впала, коли це почув.
Але професор не жартував, і вже наступного дня ми змонтували з якогось напівіржавого залізяччя височезну конструкцію, в яку, за задумом, мала влучити блискавка, і своєю енергією або спалити все к бісу, або наділити нашу моркву таким потенціалом, щоб та виросла, ніби на дріжджах.

І от коли один сонячний день, змінював інший іще ясніший, коли максимально розчарований я вже почав було пакувати валізи, щоб нарешті повернутись додому та надолужити марно втрачений час, ввечері набігли хмари і почалася негода. Стріху Мартінового будиночку пару разів ледь не зірвало вітром, наша залізна конструкція стогнала і хиталась, немов жива, а злива з такою силою, ніби хто дістав усю картоплю з темного погребу і почав в нас її жбурляти. Та як тільки в голові промайнула думка "ну все, так ми й помремо: нас або завалить стінами цієї халупи, або просто знесе річковими потоками", все затихло. Професор вибіг надвір, щоб перевірити, що ж лишилось від його господарства, і раптом заверещав голосом десяти молодих університеток, які дізнались про успішну здачу іспиту з латини.

Мить - і я вже стояв поряд із професором і верещав так само. З цілого десятку морквин вціліла хіба одна. Але яка! Над землею стирчав добрячий шмат зелені, розміром з молоду родючу яблуню, а сам грунт аж розпирало від чогось неохопного та помаранчевого.
Нам довелося підкоп робити, щоб не надірвати спини, витягуючи її на поверхню.
Але знаєте що? Того року ми таки взяли перший приз на виставці овочів, а професор Мартін Енс свою фірмову курку по-східному почав подавати з салатом із тієї моркви. І робить це, мабуть, аж дотепер, якщо, звісно, та морквина ще не зіпсувалась, чи її миші не з'їли.

Буженина з хроном, яка створила чудо

Знався я колись із цікавим сімейством Фішерів. На шістьох жінок в родині (5 дочок та їхню матір) доводилось два чоловіка - Тедерік Фішер та Марк Дільс, хоча останній взагалі-то був водієм і не те щоб не чоловіком, а просо зовсім не родичем пана Тедеріка.

І нехай чоловіком у домі пан Фішер був єдиним, та життєвого запалу мав стільки, що міг би стати іще одним альтернативним джерелом енергії, за який би сьогодні видавали величезні гранти і на яке б молилися завзяті захисники екології, борці за чисте повітря (якщо завгодно, перелік можна продовжувати вічно). Але жінки на те і є жінками, щоб знаходити на що поскаржитись, і робити наше життя веселішим. Так жіноча половина Фішерового дому вічно нарікала на те, мовляв, що немає їм спокою, коли тато Тедерік вихідний: всі метушаться, щось вічно пакують, розпаковують, кудись йдуть чи їдуть, когось чекають або не чекають. Словом, у домі панував постійний рух. Часом хаотичний настільки (жінок же було шестеро!), що вперто асоціювався із броунівським.

І от якось, закликав пан Фішер у дім гостей. Але замість того, щоб наївшись смакоти за обіднім столом, повсідатись у вітальні та слухати, як котрась із дочок тоненькими пальчиками ковзає клавішами роялю, підбираючи мелодію популярної легковажної пісеньки, він вигукнув "Досить з мене занудства!", зробив пару дзвінків і вже за мить потягнув усіх у двір.
І там (зізнатись, я аж рота роззявив) стояв справжнісінький моторний автомобіль - величезна рідкість для окраїни Дюссельдорфа того часу.

Марта - наймолодша дочка Фішерів - почувши, що ми будемо катись на авто, прошепотіла "на цьому залізному монстрі?" та знепритомніла.
До тями її приводили усією гурмою, аж поки одна із її сестер - круглолиця Емма - не витягла із дорожньої сумки пакуночок із ароматною бужениною та хроном. За мить Марту було вже не впізнати: блідість з обличчя зникла і дівчина, забувши про всі правила етикету та пристойності, як маленьке дитя, вплітала страву за обидві щоки.
Зізнатись, так робили всі. Бо ж на всьому білому світі було лише два місця, де робили таку смачну буженину: у домі Фішерів та в моїй Фляшці. І це я говорю без зайвої скромності.

А тим часом чудо-автомобіль віз нас вузькими вуличками Дюсельдорфа. Повітря зривало з голів кашкети та капелюшки і я подумки дякував Еммі, що захопила ту закуску і зробила мене тим ситим і задоволеним.

Як Британія захоплювала Німеччину китайськими пельменями

Якось в потязі на Будапешт познайомився я з лордом Спенсером Дугласом. Цікавий чолов'яга, щоправда спочатку здався мені закостенілим британським снобом.
Але дві ̶ф̶л̶я̶ш̶к̶и̶ ̶і̶р̶л̶а̶н̶д̶с̶ь̶к̶о̶г̶о̶ ̶в̶і̶с̶к̶і̶ чашки чорного чаю з молоком зближують людей.

Уже наступного тижня я витоптував газони заміського будиночку родини Дугласів, прогулюючись з лордом м'якими газонами та обговорюючи виноградники Массімаго в Італії. Слово за слово і від розмов про червоне вино ми перейшли до балачок про кулінарію (в математиці лорд просто абсолютно не петрав).

Саме від нього я вперше почув про кульки з тістом, начинені м'ясом, якими лорда пригощав китайський посол Гу Вейцзюнь в своїй невеличкій резиденції. Та що там почув, - спробував!

Виявилось, що лорд Дуглас - пристрасний фанат гольфу - полюбляв, посьорбуючи Pinot Grigio, ліпити пельмені за рецептом куховарки пана Вейцзюня (уявляєте?!). Правда виходили вони розміром в м'ячик для гольфу і нагадували вареник зі зліпленими докупи кутиками, та кого це вже хвилює? Здається, я досі відчуваю їхній соковитий смак, розбавлений зеленню із запахом телятини з вершковим маслом... Хто-небудь, зупиніть мою уяву!

Горе-мисливці, або Фелікс Кляйн вміє домовлятись з жінками

А я розповідав вам, як ми з професором Гансом Краузе вирішили великими мисливцями стати?
Підслухали в якомусь бірстьюбі, що починається сезон полювання на качок, дістали дві іржаві рушниці в беззубого старого Клауса, який колись за молодих років підпільно продавав зброю італійцям, і домовились їхати до лісу. Хто ж знав, що качок в лісі не стріляють, бо їх просто там немає? І це дві професорські голови!

Але, як кажуть, геніальні речі на думку спадають постфактум. І з важкими рушницями та рюкзаками повними мисливських (як іронічно це зараз звучить!) ковбасок та житнього хліба, ми побрели за 12 миль до найближчого озера шукати свого жирного гусячого щастя.

І не повірите, але знайшли! Почали стріляти, порох з рушниці засліплював очі, зрештою, як і азарт. А плечі починали підступно трястися. Чи то від віддачі, чи то під вагою рушниць.

І тут раз: постріл, повітря пронизує свист кулі, прориває дим від пороху... і доки бідний Краузе підіймається зі спини та намагається струсити вогке озерне багно зі свого плаща (урок на все життя: правильно обирати позицію для стріляння і траєкторію) щось скрикує, качки, яких ми ще не встигли полякати - летять геть, та настає тиша.
Ми стрімголов біжимо туди, де мить тому лунав зойк, а там... індичка.

Пан Краузе спочатку біліє, не розуміючи, чому стріляючи у качок, підбив індичку, та потім змінюється на обличчі і, сповнений гордості, підіймає носа так високо, що ним можна було б підперти небо, якби те надумало падати.
Ідилія триває недовго, бо невдовзі захекана і червона від злості до нас із ціпком прибігає бабця, яка, як пізніше виявилось, жила в дерев'яній халупці неподалік .

Дивовижні створіння ці жінки: в житті б не подумав, що така старенька пані-кульбабка може перетнути галявину зі швидкістю розпашілого коня, якого вперше в житті без супроводу хазяїна випустили побігати полем, а тим більше лаятись такими словами, за які малим дітям суворі батьки довго і нудно миють язика господарським милом.

Але не був би я Феліксом Кляйном, якби не міг домовитись про щось із жінкою! І вже за півгодини, ми з горе-мисливцем Гансом наминали наші мисливські ковбаски, запивали їх теплим молоком та чекали, поки старенька бабця - пані Руперта - насмажить нам ароматні стейки з індички за обіцянку більше ніколи не стріляти. А все тому, що Краузе промахнувся, а індичка була настільки старою, що бідолашна, перелякавшись чергового пострілу, врізала дуба.

І знаєте що? Ще ніколи в житті не їв я смачнішого м'яса індички, ніж в пані Руперти! А стільки ж часу минуло з тієї пригоди!

Буатьє ні в чому не винен, це просто рис такий

Вам знайома ситуація, коли студент, закінчуючи університет та прагнучи відтягнути відповідальний момент вибору свого майбутнього, збирає рюкзак, закидає його на плечі та їде подорожувати?

Свого часу мене ця доля оминула, й за межі Німеччини я після навчання і носа не потикав. А ось мій найліпший університетський колєга Вільгельм Фінке, зібравши маленьку жовту валізу та зім'явши в руках фетрового капелюха надумав поїхати до Індії.

"Навіжений" - казали одні, "безвідповідальний" - засуджували інші, "молодець" - сказав я, і випхав його за двері, бо жили ми тоді ще разом і вже за 15 хвилин мали прийти мої гості, а він як телепень стовбичив в дверях, створюючи незручну ситуацію... і протяг.

За місяць Вільгельм повернувся. Худющий, як тріска, з щасливою посмішкою, блискучими очима, але вже без валізи та капелюха. Сказав, що в Делі знайшов свою долю і тепер все життя хоче присвятити ліпленню мисок із червоної глини в маленькій халупці на берез річки. Потім всунув мені до рук пакунок з якимось рисом і зник, ніби й не було ніколи.

Тоді я нічого не зрозумів, лише знизав плечима та пішов пробувати готувати той рис, бо про себе, загрозливо пробуркотівши, нагадав живіт і пообіцяв робити це дедалі голосніше, доки його не нагодують.

Рис виявився якимось дивним - надто довгим і пахучим. Я ж звик до звичайного круглого, який зварив - він десь пригорів, десь злипнувся (зізнаюсь, кухар із мене в молоді роки був абсолютно ніякий) - й по всьому. А цей почав на очах видовжуватись! Пам'ятаю тоді ще в місто на гастролі приїхав Жозе Буатьє - неперевершений маг, ілюзіоніст та фокусник, з яким пов'язували усі дивні події: зникнення з вулиць котів, кебів та аномально світлі ночі... От і я вирішив не відставати - і у своїх рисових метаморфозах звинуватив бідолашного пана Буатьє.

Минули роки, доки мені телепню пояснили, що то був не звичайний рис, а Басматі, і що друг мій Вільгельм був не схибленим диваком, а чоловіком з тонким відчуттям смаку і вмінням дарувати дорогі й оригінальні подарунки, і що Жозе Буатьє був ніяким не магом, а геніальним аферистом, який лишав чоловіків без грошей, а жінок з розбитими серцями.

А ще знаєте що? Я ж таки навчився готувати рис правильно ще й з куркою ;)

Як мене слонами навернули до кавової віри

Зараз у це важко повірити, та були часи, коли я зовсім не пив кави! Вона здавалась мені надзвичайно гіркою, а додавати туди цукор прирівнювалось до найтяжчого злочину, за який (чутливі панянки, закрийте свої оченята та не читайте цього) повинні були відрубувати руки! Бо це ж як додавати цукор у вино - сам по собі прекрасний напій зі своїм особливим ароматом - і розмішувати це все чайною ложкою... словом - безглуздя.

І так було аж доки в Дюсельдорфі мене не познайомили з паном Дітфрідом Маєром - огрядним чоловічком невисокого зросту, зі смуглим обличчям, якого не можна було й уявити без люльки в зубах та сірого капелюха, хвацько зсунутого набік, як в якогось розбишаки.

Пан Маєр все життя подорожував Північними країнами Африки та Сходом, а потім з приходом до влади Вільгельма ІІ, вирішив повернутись додому і відкрити свою справу - нечувано велику за розмірами кав'ярню з простуватою назвою "Bohnenkaffee" (Кава в зернах).

"Чоловіче, - якось спитав я, - чому кав'ярня та ще й така велика? В Дюсельдорфі не так багато кавоманів, щоб робити із цього бізнес". На що пан Маєр витяг люльку з зубів та піднявши її догори в стиснутій долоні та натхненно та фанатично, ніби ксьондз на проповіді, проговорив: "от побачите, шановний, вся Німеччина почне пити мою каву, а ви визнаєте, що помилялись".

Так і сталось. Тонкий тактик та розумний стратег привчати всіх він почав із кави з молоком, яку чомусь називав Лате. Ще довго точилися суперечки довкола того, де в тому слові ставиться наголос, але ми з вами ж знаємо правду Смайлик «wink»

А щоб напій не здавався гірким, додавав туди солодкуватий смородиновий сироп. Але коли сироп почав закінчуватись, кмітливий чолов'яга Дітфріх, подумав замінити його цукром. Але було там одне "АЛЕ": боячись загубити свою репутацію, цукор він обирав тільки найкращий, який і смак мав насичений, і в гарячих напоях розтавав на раз. І чи могли б ви коли-небудь помислити, що перевірятимуть той цукор на слонах! Навмисне для дегустації він орендував(?) двох слонів в місцевому шапіто (досі не знаю, як ті бідолаги не померли від ожиріння).

І от, побачивши таку чудасію з слонячою дегустацією, я подумав і собі спробувати те Лате, а далі все як в тумані: капучино, чорна кава, кава по-ірландськи... Божевільні танці до світанку під звуки віолончелі... І як у мене тоді серце з грудей не виплигнуло?

Вона могла б змінити світ, а натомість робила салати

Ви пам'ятаєте своє перше кохання? А друге чи третє? Невиразно, правда?

А я от третє кохання запам'ятав чи не найкраще. Оделія Рігер - 18-річна панянка з таким норовливим та вольовим характером, що якби створення світу доручили їй, то замість шести (плюс один) днів знадобилось би чотири: уже на третій у людей з'явилась би душа, а на четвертий вона б, вмостившись на канапі з критикою Блюенталя чи за томиком Гете (а чому ні?), спокійно відпочивала.

Але я знав іншу сторону її характеру, про її милі захоплення. І знаєте, що викликало найбільше замилування? Її салати. Звучить дивно, правда?

У той час, коли інші панянки захоплювались вишиванням на шовкових хустках, грою на фортепіано чи гвалтували слух викладачів вокалу, Оделія, дратуючи своїх куховарок, займала весь простір, і з гамором та метушнею починала творити найніжніші салати з овочів, що росли прямісінько під вікнами літнього будиночку родини Рігерів в Потсдамі.

А бачили б ви чарівну Оделію в промінні ранкового сонця, коли вона, розчервонівшись після солодкого сну, з розпущеним волоссям та в домашньому вбранні, збирала мокрі від роси листя салату у білий фартух, з ніжністю витягувала редис із землі чи обережно зривала маленькі корнішони... Зізнатись, ніколи цього не бачив, та думаю, що виглядало би це саме так.

І зараз, сидячи перед тарілкою овочевого міксу з курячою грудинкою гриль, згадую з якою ніжністю вона виносила своє творіння до столу, а потім гордовито задирала свого маленького веснянкуватого носика, приховуючи за маскою байдужості допитливі погляди та голосні думки штибу "смачно чи ні, ну скажи хоч щось!".

Як один італієць повернув солодке у моє життя

Знаєте, до солодкого в мене дуже особливе ставлення. В дитинстві бабуся Грета з огрядною кухаркою Агною (яку я, зізнаюсь, боявся, бо вона весь час тримала величезну дерев'яну ложку, якою жестикулювала так жваво, ніби схиблений диригент) надумали, що я надто блідий та худорлявий, і почали мене годувати. Перше, друге, компот, пиріжки з вишнями... і здоровезні кусні штруделя, щоб це заїсти. В результаті, за місяць я від'їв такі здоровезні щоки, що туди б могла влізти добра жменя кедрових горішків і її б ніхто не помітив. Та й про футбол з сусідськими хлопцями можна було забути. Але старенькі були задоволені результатом - я виглядав   ̶я̶к̶ ̶к̶о̶л̶о̶б̶о̶к̶  здоровим і сильним хлопакою.

Від солодкого мене, ясна річ, відвернуло на довгі роки.

Аж поки доля не занесла мене на Монмартр у Париж. І у той час, коли інші пили вино та смакували канеле, мій товариш - пан Маріано Грассе - емігрант-італієць, який у уже 6 рік жив у невеличкій паризькій умебльованій квартирці, вмовив мене спробувати панакоту - традиційну італійську страву, яку готувала ще його бабця Отавія.

Ми тоді довго говорили про дивовижі людської пам'яті і Маріано почав розповідати про свої перші спогади. Про те, як ще малим, його відправляли до бабці в маленьке і бідне містечко біля моря, берег якого був ніби борошном, всипаний білими малесенькими будиночками із різнокольоровими затертими віконницями та квітами, які руйнуючи фасад, обплітали будинки з усіх боків так, що здавалось, ніби ще трішки - і поглинуть його.

В одному із таких біленьких заквітчаних будинків і жила його бабця Отавія. І поки дід плавав у морі, виловлюючи рибу, щоб пізніше продати її на центральній площі міста, вона поралась по господарству і доглядала за малим. І уявіть, як я здивувався, коли Маріано кинув, що годувала його бабця пана котою - ніжним молочно-вершковим десертом, який загущувала рибними (!) кістками.

Пам'ятаю, тоді я мимоволі скривився і вигукнув "вини ж смердять!" та так гучно, що перелякав жіночок за сусіднім столиком ресторану, в якому ми сиділи. На це Маріано лише розсміявся, підсунувши мені під носа десерт, залитий ароматним малиновим сиропом із маленькими листочками м'яти... Не пам'ятаю, що було далі. Здається, тоді смак відімкнув мої мізки і я почувався, як той тибетський монах, який нарешті досягнув стану нірвани.

Як вареники серця підкорювали

Свого часу я дуже полюбляв вечеряти у подружжя Беккерів, милої пари, яка скромно жила в невеличкому 100-річному будиночку зі скошеним дахом наприкінці Бамбергер штрассе.
Пан Беккер був надзвичайно колоритним чоловіком: працюючи фізиком вдень, ввечері він приходив додому з роботи і піввечора проводив в малесенькій комірці, де займався (чим би ви подумали?) ювелірною справою! Майстрував, викручував, випилював, вистукував, виплавляв срібні персні, каміння до яких полірувала його дружина - пані Беккер, яка до повернення чоловіка з роботи була звичайною домогосподаркою, уявляєте?

Жила в будинку Беккерів ще одна особа. Людина, якій заздрила добра половина жіночок Мюнхена. А все тому, що не було їй рівних у приготуванні страв із тіста. Дріжджового, пісочного, заварного, листкового... її пироги завжди були рум'яними, а хліб у печі мало того, що підіймався, як слід, та пах на весь дім, так ще й мав таку скоринку, що у пані Беккер перед вечерею з'явилась нова звичка - з'їдати ту скоринку, обережно відриваючи її від країв шматочок за шматочком.

Але найкраще вдавались кухарці Марії вареники. Власне, в домі Беккерів я і скуштував їх вперше. Виглядали вони, як щось середнє між німецькими Кезеклімпами та гребінцями. Начиняла чарівна Марія їх вареною картоплею, змішаною із висушеними та подрібленими лісовими грибами, які давали такий аромат, що навіть коли вже наїдався, чхаючи на всі правила пристойності, тягнув до тарілки ще два, а то й цілих чотири вареники, а потім не міг піднятися з-за столу. Тому часом веселі вечори у Беккерів могли затягуватись до пізньої ночі, але за розмовами і домашнім яблучним кальвадосом ніхто того навіть і не помічав. Чекайте, може, то й не вареники винні, а той кальвадос?.. Та хіба вже згадаєш.

Часом до картоплі Марія могла додати сир, або навіть капусту. Але були одні вареники, до смаку яких за всі роки дружби з Беккерами я так і не зміг звикнути - чорні. Робила вона їх із гречаного борошна. І я завжди дивувався, де Марія його діставала, бо про гречку в наших краях або не знали взагалі, або не сприймали, як окрему страву...

І хай у цю ж мить мене шлєк трафить, якщо збрешу, та саме завдяки тим вареникам-підкорювачам-сердець свого часу сам полковник Раух взяв її за дружину. І вірите чи ні, та перед своїм від'їздом Марія таки поділилась зі мною своїм рецептом. І що б ви думали, варениками за її рецептом  ̶ ̶̶̶а̶ ̶щ̶е̶ ̶с̶̶̶в̶̶̶о̶̶̶є̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶к̶̶̶р̶̶̶а̶̶̶с̶̶̶о̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶т̶̶̶а̶̶̶ ̶̶̶г̶̶̶о̶̶̶с̶̶̶т̶̶̶р̶̶̶и̶̶̶м̶̶̶ ̶̶̶р̶̶̶о̶̶̶з̶̶̶у̶̶̶м̶̶̶о̶̶̶м̶̶̶ ̶  я остаточно підкорив серце своєї любої Анни, про яку свого часу говорили, що вона відмовляє всім, хто наважується до неї свататись.

Про пана Шульца та секретний рецепт супу

Коли мені було 34, познайомився я з одним милим чолов'ягою - паном Шульцом - власником малесенького старенького ресторанчику із тих, що зранку на всю околицю пахнуть свіжоспеченими кренделями та житнім хлібом із хрумкою скоринкою.

Щоранку пан Шульц брав свого двоколісного велосипеда з затертим шкіряним сідлом та велики плетеним кошиком на кермі і до сходу сонця їхав за 40 кілометрів за місто. Навіщо? За свіжим сиром та овочами.

Власники сусідніх ресторанів завжди насміхались над ним, мовляв, Шульце, старий дурне, нащо так далеко їхати, коли фермери самі привозять і сир, і моркву, і товстих індичок. На що пан Шульц лише роздратовано кидав "йолопи" та бурмотів, що всі ті продукти - чистісінький непотріб, і що для його страв (а готував він все сам) потрібні лише найкращі.

І справді, досі пригадую смак його фірмового сирного супчику з гріночками... та ж щоб ним посмакувати, декому доводилось пройти півміста пішки, стираючи підошву на черевиках, а часом навіть гублячи набійки. Але, тьху, до чого тут чиїсь набійки?!

І я свого часу находився. І як не діставав пана Шульца з проханнями поділитись секретом його чарівного супу - той лише посміхався у вуса. Аж якось одного дня сказав, що таємниця ховається в тому, щоб готувати з натхненням та любов'ю. І вірите чи ні, але це працює.

Я, Ганс та борщ червоніший за маки

Пам'ятаю у 80-х роках, коли я працював в Ляйпцизькому університеті, був у мене друг Ганс Краузе. Дивакуватий такий професор з тонкими закрученими вусиками, зовсім не по моді... Але щось я відволікся.

Була в нас з паном Краузе одна традиція. О другій годині, в перерві між лекціями в запилених аудиторіях, ми виходили на вулицю з безліччю маленьких кав'ярень та ресторанчиків у пошуках гастрономічних шедеврів.

І вірите чи ні, одного сонячного дня, такого як оце сьогодні за вікном, натрапили ми на один малесенький заклад, який ховався в тіні вузької вулички. Всівшись у куточку, ми, не зазираючи до меню, замовили найкращу страву закладу. І яким же було моє здивування, коли старенька пані з великою червоною хусткою на плечах - власниця закладу - винесла такий же червоний борщ. Уявляєте, борщ! І це був найкращий борщ, який я коли-небудь їв.

І ось сьогодні, такого ж морозного дня, мені принесли надзвичайний червоний борщ. І знову, як безліч років тому, я ніби опинився поряд із дивакуватим Гансом, старенькою власницею в червоній хустці... але заклад інший - моя "Фляшка Кляйна". А ось і сам неперевершений борщ