Морква за методикою доктора Франкенштейна

Знав я в свої молоді роки одного професора Мартіна Енса, який після смерті своєї дружини покинув  науку, викладання, будинок у центрі Берліна, своє м'яке зелене крісло з пропаленими цятками від люльки, колекцію кактусів, яку збирав усе свідоме життя, зразки якихось бактерій в пробірці, мурашину ферму... та оселився в невеличкій хатинці біля річки, щоб відпочити від усього світу.

І через пару років після переїзду пана Енса, коли всі й згадувати його забули, коли навіть університетські прибиральниці більше не перемивали кістки, раз-по-раз істерично викрикуючи у розмовах між собою щось на кшталт: "Покинути такий розкішний будинок! Геть розуму позбувся!", "Вдруге одружуватись йому треба, бо пропаде бідолаха, он вже в яких потертих сорочках ходить", написав я йому листа з проханням проконсультувати з приводу якоїсь біологічної дрібнички . Хоча не стільки та дрібничка мене цікавила, стільки, чим він живе. Бо свого часу за кавою або й фляшкою коньяку ми могли говорити безперервно всю ніч до самого світанку, таким цікавим він був.

Отримавши листа-відповідь та проїхавши півкраїни потягом, ми нарешті побачилися. Зустрів мене професор Мартін на невеличкій бричці з чахлою сірою кобилою, яка здавалось дуба дасть тієї ж миті, як закину до Мартіна свою валізу. А самого пана Енса було просто не впізнати: обличчя постаріло, засмагло дочорна, але було настільки щасливим, що я аж здивувався.

А пізніше відкрилась мені таємниця усіх цих змін: мій любий товариш почав займатись городництвом, точніше вирощувати помідори. І були вони не просто помідорами, а справжніми гігантами, які треба було обхоплювати обома руками, як той гарбуз для карети Попелюшки, щоб зсунути бодай на дюйм.

А потім я не зчувся, як пан Енс вмовив і мене оселитись поряд із ним бодай на місяць та взяти участь у агровиставці. В його геніальній голові загорівся план: виростити найбільшу у світі морквину, щоб вистачило на всю зиму. А робити він це хотів за методом доктора Франкенштейна. В мене аж щелепа додолу впала, коли це почув.
Але професор не жартував, і вже наступного дня ми змонтували з якогось напівіржавого залізяччя височезну конструкцію, в яку, за задумом, мала влучити блискавка, і своєю енергією або спалити все к бісу, або наділити нашу моркву таким потенціалом, щоб та виросла, ніби на дріжджах.

І от коли один сонячний день, змінював інший іще ясніший, коли максимально розчарований я вже почав було пакувати валізи, щоб нарешті повернутись додому та надолужити марно втрачений час, ввечері набігли хмари і почалася негода. Стріху Мартінового будиночку пару разів ледь не зірвало вітром, наша залізна конструкція стогнала і хиталась, немов жива, а злива з такою силою, ніби хто дістав усю картоплю з темного погребу і почав в нас її жбурляти. Та як тільки в голові промайнула думка "ну все, так ми й помремо: нас або завалить стінами цієї халупи, або просто знесе річковими потоками", все затихло. Професор вибіг надвір, щоб перевірити, що ж лишилось від його господарства, і раптом заверещав голосом десяти молодих університеток, які дізнались про успішну здачу іспиту з латини.

Мить - і я вже стояв поряд із професором і верещав так само. З цілого десятку морквин вціліла хіба одна. Але яка! Над землею стирчав добрячий шмат зелені, розміром з молоду родючу яблуню, а сам грунт аж розпирало від чогось неохопного та помаранчевого.
Нам довелося підкоп робити, щоб не надірвати спини, витягуючи її на поверхню.
Але знаєте що? Того року ми таки взяли перший приз на виставці овочів, а професор Мартін Енс свою фірмову курку по-східному почав подавати з салатом із тієї моркви. І робить це, мабуть, аж дотепер, якщо, звісно, та морквина ще не зіпсувалась, чи її миші не з'їли.