Знався я колись із цікавим сімейством Фішерів. На шістьох жінок в родині (5 дочок та їхню матір) доводилось два чоловіка - Тедерік Фішер та Марк Дільс, хоча останній взагалі-то був водієм і не те щоб не чоловіком, а просо зовсім не родичем пана Тедеріка.
І нехай чоловіком у домі пан Фішер був єдиним, та життєвого запалу мав стільки, що міг би стати іще одним альтернативним джерелом енергії, за який би сьогодні видавали величезні гранти і на яке б молилися завзяті захисники екології, борці за чисте повітря (якщо завгодно, перелік можна продовжувати вічно). Але жінки на те і є жінками, щоб знаходити на що поскаржитись, і робити наше життя веселішим. Так жіноча половина Фішерового дому вічно нарікала на те, мовляв, що немає їм спокою, коли тато Тедерік вихідний: всі метушаться, щось вічно пакують, розпаковують, кудись йдуть чи їдуть, когось чекають або не чекають. Словом, у домі панував постійний рух. Часом хаотичний настільки (жінок же було шестеро!), що вперто асоціювався із броунівським.
І от якось, закликав пан Фішер у дім гостей. Але замість того, щоб наївшись смакоти за обіднім столом, повсідатись у вітальні та слухати, як котрась із дочок тоненькими пальчиками ковзає клавішами роялю, підбираючи мелодію популярної легковажної пісеньки, він вигукнув "Досить з мене занудства!", зробив пару дзвінків і вже за мить потягнув усіх у двір.
І там (зізнатись, я аж рота роззявив) стояв справжнісінький моторний автомобіль - величезна рідкість для окраїни Дюссельдорфа того часу.
Марта - наймолодша дочка Фішерів - почувши, що ми будемо катись на авто, прошепотіла "на цьому залізному монстрі?" та знепритомніла.
До тями її приводили усією гурмою, аж поки одна із її сестер - круглолиця Емма - не витягла із дорожньої сумки пакуночок із ароматною бужениною та хроном. За мить Марту було вже не впізнати: блідість з обличчя зникла і дівчина, забувши про всі правила етикету та пристойності, як маленьке дитя, вплітала страву за обидві щоки.
Зізнатись, так робили всі. Бо ж на всьому білому світі було лише два місця, де робили таку смачну буженину: у домі Фішерів та в моїй Фляшці. І це я говорю без зайвої скромності.
А тим часом чудо-автомобіль віз нас вузькими вуличками Дюсельдорфа. Повітря зривало з голів кашкети та капелюшки і я подумки дякував Еммі, що захопила ту закуску і зробила мене тим ситим і задоволеним.
І нехай чоловіком у домі пан Фішер був єдиним, та життєвого запалу мав стільки, що міг би стати іще одним альтернативним джерелом енергії, за який би сьогодні видавали величезні гранти і на яке б молилися завзяті захисники екології, борці за чисте повітря (якщо завгодно, перелік можна продовжувати вічно). Але жінки на те і є жінками, щоб знаходити на що поскаржитись, і робити наше життя веселішим. Так жіноча половина Фішерового дому вічно нарікала на те, мовляв, що немає їм спокою, коли тато Тедерік вихідний: всі метушаться, щось вічно пакують, розпаковують, кудись йдуть чи їдуть, когось чекають або не чекають. Словом, у домі панував постійний рух. Часом хаотичний настільки (жінок же було шестеро!), що вперто асоціювався із броунівським.
І от якось, закликав пан Фішер у дім гостей. Але замість того, щоб наївшись смакоти за обіднім столом, повсідатись у вітальні та слухати, як котрась із дочок тоненькими пальчиками ковзає клавішами роялю, підбираючи мелодію популярної легковажної пісеньки, він вигукнув "Досить з мене занудства!", зробив пару дзвінків і вже за мить потягнув усіх у двір.
І там (зізнатись, я аж рота роззявив) стояв справжнісінький моторний автомобіль - величезна рідкість для окраїни Дюссельдорфа того часу.
Марта - наймолодша дочка Фішерів - почувши, що ми будемо катись на авто, прошепотіла "на цьому залізному монстрі?" та знепритомніла.
До тями її приводили усією гурмою, аж поки одна із її сестер - круглолиця Емма - не витягла із дорожньої сумки пакуночок із ароматною бужениною та хроном. За мить Марту було вже не впізнати: блідість з обличчя зникла і дівчина, забувши про всі правила етикету та пристойності, як маленьке дитя, вплітала страву за обидві щоки.
Зізнатись, так робили всі. Бо ж на всьому білому світі було лише два місця, де робили таку смачну буженину: у домі Фішерів та в моїй Фляшці. І це я говорю без зайвої скромності.
А тим часом чудо-автомобіль віз нас вузькими вуличками Дюсельдорфа. Повітря зривало з голів кашкети та капелюшки і я подумки дякував Еммі, що захопила ту закуску і зробила мене тим ситим і задоволеним.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.