А я розповідав вам, як ми з професором Гансом Краузе вирішили великими мисливцями стати?
Підслухали в якомусь бірстьюбі, що починається сезон полювання на качок, дістали дві іржаві рушниці в беззубого старого Клауса, який колись за молодих років підпільно продавав зброю італійцям, і домовились їхати до лісу. Хто ж знав, що качок в лісі не стріляють, бо їх просто там немає? І це дві професорські голови!
Але, як кажуть, геніальні речі на думку спадають постфактум. І з важкими рушницями та рюкзаками повними мисливських (як іронічно це зараз звучить!) ковбасок та житнього хліба, ми побрели за 12 миль до найближчого озера шукати свого жирного гусячого щастя.
І не повірите, але знайшли! Почали стріляти, порох з рушниці засліплював очі, зрештою, як і азарт. А плечі починали підступно трястися. Чи то від віддачі, чи то під вагою рушниць.
І тут раз: постріл, повітря пронизує свист кулі, прориває дим від пороху... і доки бідний Краузе підіймається зі спини та намагається струсити вогке озерне багно зі свого плаща (урок на все життя: правильно обирати позицію для стріляння і траєкторію) щось скрикує, качки, яких ми ще не встигли полякати - летять геть, та настає тиша.
Ми стрімголов біжимо туди, де мить тому лунав зойк, а там... індичка.
Пан Краузе спочатку біліє, не розуміючи, чому стріляючи у качок, підбив індичку, та потім змінюється на обличчі і, сповнений гордості, підіймає носа так високо, що ним можна було б підперти небо, якби те надумало падати.
Ідилія триває недовго, бо невдовзі захекана і червона від злості до нас із ціпком прибігає бабця, яка, як пізніше виявилось, жила в дерев'яній халупці неподалік .
Дивовижні створіння ці жінки: в житті б не подумав, що така старенька пані-кульбабка може перетнути галявину зі швидкістю розпашілого коня, якого вперше в житті без супроводу хазяїна випустили побігати полем, а тим більше лаятись такими словами, за які малим дітям суворі батьки довго і нудно миють язика господарським милом.
Але не був би я Феліксом Кляйном, якби не міг домовитись про щось із жінкою! І вже за півгодини, ми з горе-мисливцем Гансом наминали наші мисливські ковбаски, запивали їх теплим молоком та чекали, поки старенька бабця - пані Руперта - насмажить нам ароматні стейки з індички за обіцянку більше ніколи не стріляти. А все тому, що Краузе промахнувся, а індичка була настільки старою, що бідолашна, перелякавшись чергового пострілу, врізала дуба.
І знаєте що? Ще ніколи в житті не їв я смачнішого м'яса індички, ніж в пані Руперти! А стільки ж часу минуло з тієї пригоди!
Підслухали в якомусь бірстьюбі, що починається сезон полювання на качок, дістали дві іржаві рушниці в беззубого старого Клауса, який колись за молодих років підпільно продавав зброю італійцям, і домовились їхати до лісу. Хто ж знав, що качок в лісі не стріляють, бо їх просто там немає? І це дві професорські голови!
Але, як кажуть, геніальні речі на думку спадають постфактум. І з важкими рушницями та рюкзаками повними мисливських (як іронічно це зараз звучить!) ковбасок та житнього хліба, ми побрели за 12 миль до найближчого озера шукати свого жирного гусячого щастя.
І не повірите, але знайшли! Почали стріляти, порох з рушниці засліплював очі, зрештою, як і азарт. А плечі починали підступно трястися. Чи то від віддачі, чи то під вагою рушниць.
І тут раз: постріл, повітря пронизує свист кулі, прориває дим від пороху... і доки бідний Краузе підіймається зі спини та намагається струсити вогке озерне багно зі свого плаща (урок на все життя: правильно обирати позицію для стріляння і траєкторію) щось скрикує, качки, яких ми ще не встигли полякати - летять геть, та настає тиша.
Ми стрімголов біжимо туди, де мить тому лунав зойк, а там... індичка.
Пан Краузе спочатку біліє, не розуміючи, чому стріляючи у качок, підбив індичку, та потім змінюється на обличчі і, сповнений гордості, підіймає носа так високо, що ним можна було б підперти небо, якби те надумало падати.
Ідилія триває недовго, бо невдовзі захекана і червона від злості до нас із ціпком прибігає бабця, яка, як пізніше виявилось, жила в дерев'яній халупці неподалік .
Дивовижні створіння ці жінки: в житті б не подумав, що така старенька пані-кульбабка може перетнути галявину зі швидкістю розпашілого коня, якого вперше в житті без супроводу хазяїна випустили побігати полем, а тим більше лаятись такими словами, за які малим дітям суворі батьки довго і нудно миють язика господарським милом.
Але не був би я Феліксом Кляйном, якби не міг домовитись про щось із жінкою! І вже за півгодини, ми з горе-мисливцем Гансом наминали наші мисливські ковбаски, запивали їх теплим молоком та чекали, поки старенька бабця - пані Руперта - насмажить нам ароматні стейки з індички за обіцянку більше ніколи не стріляти. А все тому, що Краузе промахнувся, а індичка була настільки старою, що бідолашна, перелякавшись чергового пострілу, врізала дуба.
І знаєте що? Ще ніколи в житті не їв я смачнішого м'яса індички, ніж в пані Руперти! А стільки ж часу минуло з тієї пригоди!
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.