Коли я був настільки малим, що під носом навіть натяку на вуса не було, а позначки із моїм зростом на одвірку зміщувались догори настільки повільно, що доводилось ставати навшпиньки, щоб переконати, якщо не себе, то сусідського Ганса, який весь час чванливо поглядав на них і промовляв: "І все одно я вище", що швидко росту, ̶а̶ ̶в̶і̶н̶ ̶з̶а̶б̶а̶г̶а̶т̶о̶ ̶ї̶с̶т̶ь̶... батьки дуже любили їздити на відпочинок до Італії.
Вони дуже, а я не надто, бо доки мама (залежно від моди) або ніжилась біля води під сонцем, або ховалась від нього під парасолею, що ніхто б і не сказав, що була на Півдні, я собі викопував ями у піску, бо будувати з нього палаци та фортеці міг кожен ̶с̶л̶а̶б̶а̶к̶. А потім за ті ями отримував доброї прочуханки від поважних панів. Вони, здійснюючи ранковий/обідній/вечірній моціон зі своїми панями, встрягали в ті ями, і падаючи лаялися, використовували такі синтаксичні звороти, що їхні пані червоніли, немов ті варені раки в ресторанах на узбережжі, та затуляли хто вуха, хто очі. А можна ж було просто дивитись під ноги (!)
А потім, з червоними вухами або (пардон) задом (залежало від того, наскільки розгніваним був той чи інший пан, що постраждав від ями) сидів і жбурляв мушлі до води. І так день за днем. А що може бути для дитини гіршим, ніж одноманітність? Правильно,тільки баклажани (хоча і тут є винятки).
І ось в один із таких літніх італійських днів, коли сонце обпекло мого носа так, що не рятувала ні панамка, ні сметана, вибухнув завод з варенням. Всі пані почали верещати з огидою доторкаючись тонкими блідими пальцями до одягу, обличчя, парасольок і помічаючи на них щось червоне і липке. А я що? Я просто задер голову, відкрив рота і ловив краплі малинового варення, що падали з неба, немов лапатий сніг різдвяним ранком, і тішився, що нарешті сталось хоч щось цікаве, і що їм солодке, а на мене за це ніхто не гримає і не запихає потім овочами, мовляв, це корисно.
Словом, тоді життя здавалося піснею, а я на довгі роки полюбив малинове варення/джеми/поливки/соуси. І досі додаю їх до своїх десертів: пана-коти, штруделя, морозива. Та навіть до чізкейка, якщо хто дуже попросить.
Вони дуже, а я не надто, бо доки мама (залежно від моди) або ніжилась біля води під сонцем, або ховалась від нього під парасолею, що ніхто б і не сказав, що була на Півдні, я собі викопував ями у піску, бо будувати з нього палаци та фортеці міг кожен ̶с̶л̶а̶б̶а̶к̶. А потім за ті ями отримував доброї прочуханки від поважних панів. Вони, здійснюючи ранковий/обідній/вечірній моціон зі своїми панями, встрягали в ті ями, і падаючи лаялися, використовували такі синтаксичні звороти, що їхні пані червоніли, немов ті варені раки в ресторанах на узбережжі, та затуляли хто вуха, хто очі. А можна ж було просто дивитись під ноги (!)
А потім, з червоними вухами або (пардон) задом (залежало від того, наскільки розгніваним був той чи інший пан, що постраждав від ями) сидів і жбурляв мушлі до води. І так день за днем. А що може бути для дитини гіршим, ніж одноманітність? Правильно,тільки баклажани (хоча і тут є винятки).
І ось в один із таких літніх італійських днів, коли сонце обпекло мого носа так, що не рятувала ні панамка, ні сметана, вибухнув завод з варенням. Всі пані почали верещати з огидою доторкаючись тонкими блідими пальцями до одягу, обличчя, парасольок і помічаючи на них щось червоне і липке. А я що? Я просто задер голову, відкрив рота і ловив краплі малинового варення, що падали з неба, немов лапатий сніг різдвяним ранком, і тішився, що нарешті сталось хоч щось цікаве, і що їм солодке, а на мене за це ніхто не гримає і не запихає потім овочами, мовляв, це корисно.
Словом, тоді життя здавалося піснею, а я на довгі роки полюбив малинове варення/джеми/поливки/соуси. І досі додаю їх до своїх десертів: пана-коти, штруделя, морозива. Та навіть до чізкейка, якщо хто дуже попросить.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.