З голосом чи без - головне, щоб смачно!

Як ви готуєте свої сніданки/вечері/обіди?

Один мій старий товариш Марко Грассо, досить пузатий чолов'яга з білою, як цвіт вишні, бородою та очима такими блискучими, як її плоди, нарізаючи домашню пасту чи помішуючи черговий соус з листочками базиліку наспівує. Та так, що сусідські коти (та  взагалі все живе та чотирьохлапе), знаючи, коли в Марко відбудеться черговий сеанс кулінарного співу - розбігається хто куди.

А інша моя знайома - француженка Матільда Бенуа - спритна і дуже тихенька мадам до заміжжя готувати любила в суцільній тиші. Навіть влітку зачиняла всі вікна-двері та починала чаклувати над баняками, мисками, горщиками... І, не повірите, але своїми гриманнями посудом, постукуванням ложок та шумовок, пересипанням круп чи шелестінням висушених трав створювала щось на кшталт авангардного джазу. А після заміжжя готувати вони почали з чоловіком і робили це під звуки стареньких затертих платівок, які постійно треба було накручувати на патефоні, чим її чоловік Ален і займався, "відлинюючи" (як говорила Матільда) від справ і вічно щось через те спалюючи.

Я ж в тиші міг лише студентські роботи перевіряти, або матеріали на алгебраїчно-геометричну тематику, але для кулінарії мені потрібен був шум. Детальні історії дружини про те, хто сьогодні на прогулянці безсовісно наступив їй на сукню чи налякав песика подруги; розповіді доньки про те, який уявний чай під час чаювань з іграшками смакує ліпше: чорний чи зелений; нескінченна балаканина товаришів, які зазирали на келих вина, а залишались на мої смачні вечері... Або ж спів. Такий же гучний і сильний, як голос білобородого Марко, щоб довкола ні душі. Лише я, паприкаш з курки та музичне натхнення.

Лосось головного мозку, або руйнування передсмертних теорій

Коли усі мої дослідження йшли добре, політична ситуація в країні ставала більш лояльною до так званих "вільнодумців", а студенти як один справно ходили на мої пари, уважно слухали/конспектували (а потім так само справно списували), в мене з'являвся настрій ходити додому пішки.

Дорога пролягала через невеличкий парк, який плавно переростав у лісочок, стежка з якого виводила на дорогу із досить жвавим рухом, купою народу, який все метушився і біг кудись, і поспішав.
Ось на цій дорозі, такого ж милого вечора, як сьогодні, коли я йшов та думав про Ейнштейнівський "Рік див" та про фотоефект, як явище... мене збив якийсь зірвиголова на новенькому англійському
Rolls-Royce V-8. Збив, озирнувся, побачив, що я ще рухаюсь і кліпаю очима від подиву, і поїхав далі з такою швидкістю, що мене просто накрило дрібною галькою та курявою.

Але суть не в тому, що той пан-зірвиголова - такий поганий і не в тому, що бути збитим новесеньким Ролс-Ройсом - на диво приємно, а в тому, що теорія про те, що людина перед смертю (навіть якщо ця смерть - самонавіювання через переляк) не бачить все своє життя! От серйозно. Перед своєю псевдосмертю я побачив лосося, приготовленого за грецьким рецептом одного шановного пана, з яким я довгий час знався і приятелював та який, приревнувавши до мене свою 16-літню дружину, розірвав нашу дружбу і зі словами "Феліксе, я розриваю нашу дружбу, бо ваша борода лапша від моєї" (звісно, я вигадую, але фраза була такою ж абсурдною, бо всі знають, що борода у греків густіша за будь-яку німецьку бороду, погляньте лишень на античні монети).

Лосось цей стояв у мене в холодній коморі і чекав мого повернення додому. І думав я саме про нього. Не про дружину, не про математичну практику та недописану наукову роботу, яку треба було дописати, вичитати та відправити на публікацію вже наступного тижня, не про недофарбовану огорожу, яка стояла і чекала мого натхнення...

Словом, я в черговий раз упевнився, що гастрономічна любов - найсильніша в світі (а, може, це був просто голод) і що саме те, що ти найбільше любиш, з'являється перед очима під час смерті, нехай і надуманої, несправжньої.

А цей випадок в майбутньому я сприйняв як знак того, що цього лосося має скуштувати кожен гість моєї "Фляшки Кляйна", щоб мати про всяк випадок, що згадувати. Навіть просто перед сном.

Цілющі чаї, або як Кляйна все життя лікували

Що ви робите, коли хворієте?

Пам'ятаю, моя бабця Агна, коли в мене боліло горло обкладала мене ганчірками, змоченими в перченій воді, а потім, коли все починало неймовірно сильно пекти, додавала солі: поїла мене то молоком завареним із сосновими бруньками, або ж відваром цибулі із цукром. Зараз я не можу розібратись, знущалась вона з мене тоді чи справді хотіла вилікувати, і звідки беруться такі гидотні родинні рецепти.

В студентські роки, коли я цілими днями зникав в гуртожитках своїх товаришів (разом вчитися не просто легше, а й швидше, особливо, якщо є стимул після вивченого продегустувати смачну домашню наливку, яку котромусь із товаришів час від часу передає його тітонька/мама/куховарка...) і раптом починав нестримно кашляти, мені в кращі часи клали на груди пивні компреси (хоч це і не було заведено у світських левів, жартую звісно), а в гірші розтирали козячим жиром, змішаним з маслом скипидару, щоб не заважав кашлем комусь спати (пригадуючи це, я вже думаю, що моя бабця була ще навіть дуже гуманною в своїх методах).

Під час Франко-Пруської війни, в окопах, горло було не тим, за що я хвилювався найбільше. Бувало, схопить черговий напад кашлю, а я саме стріляти починаю - і виходить більш влучно, ніж завжди (милі пані, не лякайтесь ви так, стріляв я не в людей, а в колеса техніки, або в дичину! І як будь-якому фізику-математику, прорахувати траєкторію виходило легше, ніж скористатись тими прорахунками).

А після того я хворів аж в 1882 році, коли про себе нагадала страшенна перевтома. Тоді лікувався в санаторіях (соляними ваннами, здоровим харчуванням. один професор хотів навіть електрику спробувати, але, дякувати богу, вчасно згадав, що електрикою не застуду лікували) і повернувся назад до любої дружини Анни, яка повертала до життя чаями. І о, що за чаї то були. Рецепт одного пам'ятаю ніби зараз.

Сиджу, було, перечитую черговий випуск улюбленого "Acta Mathematica", а Анна тим часом дістає із верхньої полички старенький срібний чайничок, який дістався їй в спадок ще від діда - того самого відомого Гегеля, засипає в нього жменьку зеленого чаю (ніколи не розумів, чому вона так любила його запах?), заварює, зливає першу заварку (чому я дуже дивуюсь, бо думаю, що (як це часто бувало) починає переробляти заново те, що не вдається зробити ідеально з першого разу), а потім знову заливає до заварки води та ставить його на вогонь. Далі, хитро підморгнувши (це був своєрідний ритуал, коли ми щось готували), досипає туди цукор, мяту (аромат якої я чую аж зі свого крісла), кладе паличку кориці, бадьян та сушений аніс... і починає граційно помішувати. Тут я вже просто не можу відірвати погляду від її рук (і науковий журнал більш не здатен втримати мою увагу). А коли чайник злегка починає розхитуватись з боку на бік від того, що вода в ньому от-от закипить, Анна витискає туди сік лимона.

А далі найцікавіше: кладе на стіл два срібні гравіровані горнятка та, сміючись, піднімає руки високо-високо, щоб чай наливався довгою цівкою. І як їй тоді вдавалось нічого не розлити?
І раптом я розумію, що готує вона смачнезний марокканський чай, і що порушує цим всі можливі марокканські звичаї, за якими цей чай готувати може лише чоловік. Але все одно п'ю і відчуваю, як починаю одужувати.

І знаєте що? Я ж досі лікуюсь чаєм, щоправда звичайним ройбушем з медом. І мені досі допомагає.

Очищення душ через соління, або привиди в оперному

Одного разу трапилась зі мною предивно історія. Поїхавши у відрядження до Відня, вирішив я урізноманітнити свої вечори та вигуляти смокінг (так-так, милі дами, чоловіки також беруть у відрядження свої парадні вбрання і теж їх "вигулюють"), не все сидіти ж весь час  ̶в̶ ̶к̶н̶а̶й̶п̶а̶х̶ ̶т̶а̶ ̶п̶и̶т̶и̶ ̶п̶и̶в̶о̶  в університеті на наукових нарадах. Варіантів для вигулювання було небагато: званий вечір або вистава в якомусь театрі. А того дня в оперному якраз ставили "Кармен". Ясна річ, вибір було зроблено на користь прекрасної брюнетки на сцені, бо вечори з цілою низкою людей, які постійно розпитують тебе, яке практичне застосування у "Фляшки Кляйна", щиро кажучи, страшенно набридли. 

Але так сталося, що дорого до Оперного (а ходив я завжди пішки, якщо не супроводжував милих панянок) якась бабуся попросила допомогти їй перейти через дорогу, бо жоден з екіпажей не хотів її пропускати, мовляв, чому хтось має чекати, доки бабця, ледь не розвалюючись, перейде дорогу. Тому на виставу я запізнився. І вже в холі, вирішивши, що не дуже чемно буде заходити в ложу посеред акту (насправді, просто ненавиджу, коли хтось тсс-кає, приставляючи пальця до вуст та дивлячись осудливим поглядом), попрямував до буфету. 

І тут прямо із стіни на мене вийшла якась пані. І я, чоловік хоробрий (принаймні мені так здавалося) аж закляк від страху. Напівпрозора пані заступила мені дорогу, похитала головою із боку в бік і розчинилась одразу із дзвінком, що повідомляв про завершення першої дії. 

Уже після вистави, на виході із театру я зустрів свого знайомого, якому розказав про цю пригоду, у відповідь на що він почав кепкувати, мовляв, чи бува не після пари келихів коньяку в буфеті, я зустрів ту напівпрозору пані.

За пару днів, я вирішив повторити свій оперний досвід і знову піти на "Кармен". На першу дію цього разу я встиг, а вже на другій, коли всі, затамувавши подих, слідкували за тим, що відбувається на сцені, вийшов із ложе в бік буфету і знову зустрів пані, яка вилетіла на мене зі стіни, перегороджуючи шлях.  Злякавшись, я знову, як хлопчисько, не попрощавшись зі своїми компаньйонами, вибіг до холу, де наткнувся на охоронця, який одразу збагнув, у чому річ та запитав: "Ви її бачили?". А після мого ствердного кивка розповів довгу історію суть якої зводилась до того, що пані ця - графиня Маріца, яка померла більш, як 100 років тому - не може ніяк заспокоїтись від образи. Її куховарка, викравши таємний родинний рецепт домашніх солінь, влаштувалась працювати на кухню в Оперному театрі і повністю зіпсувала рецептуру, використовуючи несвіжі продукти. І хоч кухарки тієї вже давно немає в живих, та ніхто так і не спромігся відтворити правильно. А тому душа Графині досі занепокоєно літала та намагалась завадити самотнім відвідувачам пройти до буфету.

На останніх словах охоронця, я просто вибіг із фойе в бік буфету та, знову зустрівши загадкову пані, пообіцяв все виправити, якщо мені довірять правильний рецепт. 

На ранок він уже лежав на журнальному столику квартири, яку я знімав на час відрядження. Прочитати було важко, бо папірець порядно пожовк, а чорнила де-не-де повицвітали. А далі був ринок, маринування овочів, порціювання по баночках... Лишалось найтяжче, вмовити кухарів викинути свої закуски і взяти мої, що було досить дивним (уявіть, якби до вас прийшов незнайомець з пропозицією безкоштовно віддати соління). Але я не був би Феліксом Кляйном, якби мені не вдалося. На виході з театру мене зустрів привид графині Маріци, всміхнувся і розчинився у повітрі, піднявшись вверх. 

Закуски у віденському театрі з того час змінились кардинально, а привидів ніхто ніколи не зустрічав. Хіба один -акторки Клариси Бульварде, яка просто допомагала з-за сцени вокалом усім, хто лишень починав свою сценічну кар'єру. А ту таємну рецептуру я використовую у Фляшці Кляйна, щоб готувати Домашні Піклєс, які добре смакують з міцними напоями.

А Пам'ятаєту ту бабусю напочатку розповіді? Виявилось, що то онука графині Маріци. Ось таким дивним та неочікуваним буває світ.

Жінки самі до рук йдуть, або як Кляйн став супергероєм

Звучатиме не надто дивно, якщо запитаю, скільки методів швидко завоювати жінку ви знаєте?

Я хоч і прожив уже чимало, та з дієвих знаю лише один: врятувати її.

І одразу на думку спадають герої чисельних романів: Рет Батлер з "Звіяні вітром", героїв практично усіх романів Ремарка, д'Артаньян з усіма його мушкетерами...

Але в реальному житті рятувати від пожежі чи смертельних хвороб доводиться не надто часто. Тому я залишу це для книжкових/фільмових сюжетів, а сам розкажу історію про те, як рятував свою любов.

В той час, коли я ще навчався в Бонні, любили ми з приятелями замість деяких безмежно довгих лекцій зайти до найближчої кав'ярні випити чаю-кави, та добре попоїсти. І от якось побачив я там дівчину з очима такими глибокими, як бездонне небо літньої ночі, і такою посмішкою, яка могла б скорити цілий світ, якби цього захотіла, але підкорила тільки нас - трьох дурнів: мене, Марка Маєра та Отто Ланге. Але була проблема: посміхалася Гретель (так її звали) надто рідко. І взагалі здавалась неприступною, а нас, пихатих молодих розумників це тільки ще більше розпалювало. Та як не намагались ми її розговорити, що тільки не робили, - на контакт вона не йшла.

Одного разу Марк (майбутній доктор фізико-математичних наук) навіть на руки ставав (і це в кафетерії!), щоб, приловчившись, випити горня ароматної кави. Та в результаті обмазав вуса піною, розлив половину напою на підлогу, а сам, впавши, розламав стільця, після чого від своїх загравань відмовився.

Отто - найбільший романтик цього світу щодня приносив Гретель різні квіти. І троянди, і нарциси, і ромашки, і волошки, і лілії, словом по черзі перебирав весь квітковий асортимент, який йому могли запропонувати вуличні продавчині з кошиками квітів. Але зрозумів, що ідея провалилася, коли наша панянка перед самим його носом зачинила двері на кухню так, що бідний букет квітів зігнувся навпіл (хіба ж він знав, що дівчина ледь не від самого вигляду квіткового пилку перетворюється на маленьке рожеве порося через сильну алергію?).

Мені ж після всіх цих історій пощастило більше. Засидівшись якось допізна за книжками, я разом із Гретель зачиняв заклад, чому вона, відверто кажучи, була не дуже рада. Та коли з-за рогу зненацька прошмигнув величезний щур (тікав мабуть від місцевої грози гризунів - одноокого кота Ерса, якого підгодовував університетський сторож) наша непохитна панянка заверещала і миттю опинилася в мене на руках, уткнувши носа у комір.

Ось так лід розтанув і з наступного дня Гретель посміхалася мені одному. А ще лише мені одному власноруч готувала найсмачніші стейки з індички, хрумкі пікантні салати або домашні десерти.
Мої приятелі все допитувались, як мені це вдалося. А я ж не міг сказати, що то все щур, тому просто загадково підморгував та підкручував вуса.

Думав розважусь, а взяв і закохався

Ви пам'ятаєте святкування свого - 16-ліття? Першим із нашої компанії свої 16 відсвяткував кузен Герарт. Тоді, чхаючи на на всі батьківські заборони, ми не спали всю ніч, і зробивши з ковдр форт, довго грали в карти та мріяли про те, як назбираємо грошей на величезну повітряну кулю і облетимо весь світ, щоб спробувати наздогнати кенгуру, покататись на слонах, помочити руки-ноги у найбільших водоспадах. попірнати у найчистіших озерах... Тааак, як подумаю, наскільки невинним це здається зараз, особливо, якщо порівняти із сучасним святкуванням з алкоголем ... чи що це я нуджу, як старий дідуган?

Наступним "перше повноліття" святкував вже я. Батьки вирішили вивезти мене з задушливого міста в сільський будиночок друзів - родини Лаубе. Сім'я була невелика: пан Дідерік та пані Тілл Лаубе, мати пана Дідеріка Зелда, 4-річні хлопчики-близнюки - Керт та Ерс, та прекрасна Корінна - дочка. Жили вони, напоказ заможно, а насправді ледь зводили кінці з кінцями, бо пан Дідерік, хоч і займався логістикою на залізниці та заробляв достатньо, але мав величезну любов до дорогих кубинських сигар, які ніколи не курив, але постійно скуповував для колекції. А пані Тілл - аристократка за походженням - наперекір батькам вийшла заміж за простого робітника, мала пристрасть до маленьких кольорових капелюшків, які скуповувала десятками, виписуючи векселі або беручи їх під заставу. І що вже говорити про стареньку пані Зелду, яка, як той пірат, пила багато рому і лаялась, коли її, заскочивши за тією справою, змушували кинути все бо ж й без рому ледь рухається. Таким чином роль берегині домашнього вогнища дісталась Корінні. Яка по-доброму насміхалась над слабкостями батьків і працювала по господарству там, де мали працювати служниці, щоб якось компенсувати витрати.

Пам'ятаю тоді я побачив її вперше. Ми приїхали зарано і Корінна, щойно закінчивши з приготуванням святкового обіду (на мою честь, на хвилиночку!), стояла перед нами в довгій синій домашній сукні, переперезаній великим білим фартухом, на якому то там, то тут проступали  свіжі плями від томатів та дрібки борошна, і зашарівшись розправляла поділ сукні та намагалася підкорити пасмо неслухняного каштанового волосся, яке вибилось із зачіски.

Вже тоді я подумав, що ця прекрасна дівчина, яка пахне свіжими булочками з родзинками та кремом, - моя майбутня дружина (та хто ж за булками дружину собі обирає?).
А коли вже за столом нам принесли реберця в медово-імбирній глазурі, над якими Корінна чаклувала півранку - я остаточно здався, подумавши, що хочу, аби вона жила зі мною та батьками і щодня готувала ті реберця із золотою скоринкою, поливаючи їх кисло-солодким брусничним соусом та прянощами, які б збуджували апетит ще задовго до подачі на стіл... Та коли всі почали сміятися і питати, чи не надто молодий я, щоб жити з Корінню, та де я ховаю вино, яким встиг напитися, - зрозумів, що думав вголос.

І стільки років минуло з тих часів, скільки разів потім я бачився з родиною Лаубе та Корінною, яка так і не вийшла заміж, присвятивши себе процвітанню(?) сім'ї, щоразу червонів. Не знаю, правда, від чого, від власної ненавмисної прямолінійності чи від спогадів про найсмачнішу свинину, яку коли-небудь для мене готувала жінка.

Dominatrix, або як повернути смак до життя

Якось закинула мене доля в Штральзунд на відпочинок. Точніше навіть не доля закинула, а колеги, бачачи, що робота "витягує з мене останні соки". Майже силою мене запхали до потяга (не скажу, що аж надто пручався, сварився тільки трішки, "для годиться") і довго на прощання махали хустинками, мовляв "сумуватимемо за тобою", хоча звідки у математиків час сумувати?

Кілька днів я не міг вписатись в місто: звикнути до старої архітектури, червоних дахів, колоритних людей і морського повітря. І така туга мене охопила, що навіть апетит зник. Тоді я ще подумав: "Ну все, гайки, якщо зникло бажання їсти, прийшов час вмирати".

От з такими думками зайшов я в якийсь маленький ресторанчик із похиленими дерев'яними дверима на вході, замовив за звичкою печену картоплю (куди б не поїхав, вона є завжди, навіть в меню заглядати не треба). І от принесли мені ту картоплю, яка пахла так, що будь-хто віддав би все на світі, щоб скуштувати бодай шматочок. А мені було байдуже. Просто сидів і дивився в одну точку, не бачачи нічого... думав про своє.

І раптом лясь! Хтось тріснув мене по потилиці. І коли я озирнувся, пані з грізним виглядом в старій довгій спідниці з бортової тканини, обперезана білим фартухом та обв'язана картатою шерстяною хустиною, грізно подивилася прямісінько на мене, а потім випалила: "їж, воно ж застигло давно!". Ситуація наскільки мене здивувала та нагадала дитинство, коли бабця Агна так само змушувала мене їсти супи, що я розвернувся і почав їсти!

Наступного дня я знову зайшов замовити печеної картоплі. Але прихопив з собою пару ранкових газет, щоб якось вбити час та дізнатись, що відбувається в грішному світі. І тільки-но перейшов в кримінальній хроніці до частини, де йшлося чому ж дружина побила свого чоловіка до напівсмерті шваброю з мокрою ганчіркою, як мене знову ляснули по потилиці і знову грізно проговорили, щоб їв, доки тепле, а не дурницями займався. І я знову, подумавши, що жінки тепер керують світом, мовчки їв.

На третій день, не чекаючи чергового потиличника, я мовчки із превеликим задоволенням почав їсти ту печену картоплю. Раптом знову з'явилася та сувора жінка і відчуття присутності бабці Агни із дитячих років. Та атмосферу розвіяла широчезна посмішка. Виявилось, що ці дні мене годувала власниця ресторану, що понад усе на світі вона любить готувати, що кожного ранку сама, попри свій поважний вік, натягає на плечі гігантську плетену корзину, та виходить за продуктами. Скуповує найбільшу цибулю, найкруглішу картоплю, найсоковитіші помідори найхрусткіші корнішони і потім весь день чаклує над ними на кухні, розрізаючи ножами, пропарюючи, проварюючи, підсмажуючи, запікаючи і ще багато -чи. Що має суворе правило: їсти, доки від страви йде пара, бо це як душа, з якою все смачніше і без якої смак помирає.

А ще розповіла, що я дуже схожий на її сина, який багато років тому виїхав до Америки. Що я, як і він: худющий і вічно відволікаюсь від їжі, не поважаючи сакральність обідньої трапези. Але на відміну від нього, я швидко вчусь (іще би, з такими важкими руками, як у неї!).
І в ту мить я зрозумів, що до мене повернувся смак та сили, і що настав час повертатись додому.

Скажіть мені, як п'єте капучіно, і я скажу, хто ви

Як зараз пам'ятаю. Сидячи одного разу за газетою  «Leipziger Volkszeitung», як то робить кожен порядний чоловік суботнім обідом, коли всі найважливіші справи вже зроблено, і можна нарешті щось перехопити в улюбленому кафе, чорноволоса прудконога офіціантка Карлотта зробила мені капучіно з пухкою пінкою.

І як тільки я підняв над ним  пожовклу від часу та чаю чайну ложечку, щоб спочатку розправитися із його ніжною молочною пінкою, як тисячі разів до того, а потім випити міцну каву, яку вона приховує, хтось закричав. Від здивування я навіть не зрозумів, що відбувається, а тоді голос з дивним акцентом, який не вдалося розпізнати спочатку, роздратовано повторив: "не роби так". І тут я здивувався вдруге, мовляв, чому це хтось забороняє мені шось робити. Точніше, чому цей хтось забороняє мені ложкою їсти пінку з капучіно, немовби це не пінка, а якась...вівця, а я - гігантський вовк, який нахабно краде її у доброго господаря, щоб з'їсти (чи понадкушувати).

Далі незнайомець посміхнувся, усвідомивши весь ідіотизм ситуації та почав переповідати свою історію. Про те, що його пращури, родина Кульчицьких, - вихідці зі Львова - були першопрохідцями, які завезли каву та шоколад не лише до Німеччини (що вже було фантастично), а й до Європи.
І про те, що саме його дід з бабцю прививали європейській аристократії культуру пиття кавових напоїв, а не якісь єгиптяни чи турки, як люблять розповідати "бобові псевдознавці". І про те, що в дитинстві його любляча матінка, яка ніколи не підвищувала голосу (наперекір гарячому західноукраїнському темпераменту?), дуже сварилася, коли він тихцем, на зразок мене, брав до рук ложку та з'їдав солодкувату молочну пінку, яку його мама присипала шоколадною стружкою, щоб було смачніше. І розповідав про те, як вчила його пити капучіно одночасно з пінкою, приговорюючи "мій малий урвитель, тільки тоді ти питимеш правильно,  коли пінка з напою, немов вуса, залишатиметься у тебе над губами, як ніби за хвилину ти постаршав років на 50. Бо так, любий, вчила мене моя мама, так вчу тебе я, так вчитимеш ти своїх дітей. Бо так правильно, бо в цьому уся магія капучіно".

Словом, доки він договорив, моя кава давно вистигла. Але тепер я дивився на неї новими очима, бо хіба міг подумати, що навіть для насолодження простим капучіно існують цілі ритуали, які роблять його смак іще чарівнішим, а вас долучають до прекрасної кавової історії цілого світу.