Очищення душ через соління, або привиди в оперному

Одного разу трапилась зі мною предивно історія. Поїхавши у відрядження до Відня, вирішив я урізноманітнити свої вечори та вигуляти смокінг (так-так, милі дами, чоловіки також беруть у відрядження свої парадні вбрання і теж їх "вигулюють"), не все сидіти ж весь час  ̶в̶ ̶к̶н̶а̶й̶п̶а̶х̶ ̶т̶а̶ ̶п̶и̶т̶и̶ ̶п̶и̶в̶о̶  в університеті на наукових нарадах. Варіантів для вигулювання було небагато: званий вечір або вистава в якомусь театрі. А того дня в оперному якраз ставили "Кармен". Ясна річ, вибір було зроблено на користь прекрасної брюнетки на сцені, бо вечори з цілою низкою людей, які постійно розпитують тебе, яке практичне застосування у "Фляшки Кляйна", щиро кажучи, страшенно набридли. 

Але так сталося, що дорого до Оперного (а ходив я завжди пішки, якщо не супроводжував милих панянок) якась бабуся попросила допомогти їй перейти через дорогу, бо жоден з екіпажей не хотів її пропускати, мовляв, чому хтось має чекати, доки бабця, ледь не розвалюючись, перейде дорогу. Тому на виставу я запізнився. І вже в холі, вирішивши, що не дуже чемно буде заходити в ложу посеред акту (насправді, просто ненавиджу, коли хтось тсс-кає, приставляючи пальця до вуст та дивлячись осудливим поглядом), попрямував до буфету. 

І тут прямо із стіни на мене вийшла якась пані. І я, чоловік хоробрий (принаймні мені так здавалося) аж закляк від страху. Напівпрозора пані заступила мені дорогу, похитала головою із боку в бік і розчинилась одразу із дзвінком, що повідомляв про завершення першої дії. 

Уже після вистави, на виході із театру я зустрів свого знайомого, якому розказав про цю пригоду, у відповідь на що він почав кепкувати, мовляв, чи бува не після пари келихів коньяку в буфеті, я зустрів ту напівпрозору пані.

За пару днів, я вирішив повторити свій оперний досвід і знову піти на "Кармен". На першу дію цього разу я встиг, а вже на другій, коли всі, затамувавши подих, слідкували за тим, що відбувається на сцені, вийшов із ложе в бік буфету і знову зустрів пані, яка вилетіла на мене зі стіни, перегороджуючи шлях.  Злякавшись, я знову, як хлопчисько, не попрощавшись зі своїми компаньйонами, вибіг до холу, де наткнувся на охоронця, який одразу збагнув, у чому річ та запитав: "Ви її бачили?". А після мого ствердного кивка розповів довгу історію суть якої зводилась до того, що пані ця - графиня Маріца, яка померла більш, як 100 років тому - не може ніяк заспокоїтись від образи. Її куховарка, викравши таємний родинний рецепт домашніх солінь, влаштувалась працювати на кухню в Оперному театрі і повністю зіпсувала рецептуру, використовуючи несвіжі продукти. І хоч кухарки тієї вже давно немає в живих, та ніхто так і не спромігся відтворити правильно. А тому душа Графині досі занепокоєно літала та намагалась завадити самотнім відвідувачам пройти до буфету.

На останніх словах охоронця, я просто вибіг із фойе в бік буфету та, знову зустрівши загадкову пані, пообіцяв все виправити, якщо мені довірять правильний рецепт. 

На ранок він уже лежав на журнальному столику квартири, яку я знімав на час відрядження. Прочитати було важко, бо папірець порядно пожовк, а чорнила де-не-де повицвітали. А далі був ринок, маринування овочів, порціювання по баночках... Лишалось найтяжче, вмовити кухарів викинути свої закуски і взяти мої, що було досить дивним (уявіть, якби до вас прийшов незнайомець з пропозицією безкоштовно віддати соління). Але я не був би Феліксом Кляйном, якби мені не вдалося. На виході з театру мене зустрів привид графині Маріци, всміхнувся і розчинився у повітрі, піднявшись вверх. 

Закуски у віденському театрі з того час змінились кардинально, а привидів ніхто ніколи не зустрічав. Хіба один -акторки Клариси Бульварде, яка просто допомагала з-за сцени вокалом усім, хто лишень починав свою сценічну кар'єру. А ту таємну рецептуру я використовую у Фляшці Кляйна, щоб готувати Домашні Піклєс, які добре смакують з міцними напоями.

А Пам'ятаєту ту бабусю напочатку розповіді? Виявилось, що то онука графині Маріци. Ось таким дивним та неочікуваним буває світ.