Цілющі чаї, або як Кляйна все життя лікували

Що ви робите, коли хворієте?

Пам'ятаю, моя бабця Агна, коли в мене боліло горло обкладала мене ганчірками, змоченими в перченій воді, а потім, коли все починало неймовірно сильно пекти, додавала солі: поїла мене то молоком завареним із сосновими бруньками, або ж відваром цибулі із цукром. Зараз я не можу розібратись, знущалась вона з мене тоді чи справді хотіла вилікувати, і звідки беруться такі гидотні родинні рецепти.

В студентські роки, коли я цілими днями зникав в гуртожитках своїх товаришів (разом вчитися не просто легше, а й швидше, особливо, якщо є стимул після вивченого продегустувати смачну домашню наливку, яку котромусь із товаришів час від часу передає його тітонька/мама/куховарка...) і раптом починав нестримно кашляти, мені в кращі часи клали на груди пивні компреси (хоч це і не було заведено у світських левів, жартую звісно), а в гірші розтирали козячим жиром, змішаним з маслом скипидару, щоб не заважав кашлем комусь спати (пригадуючи це, я вже думаю, що моя бабця була ще навіть дуже гуманною в своїх методах).

Під час Франко-Пруської війни, в окопах, горло було не тим, за що я хвилювався найбільше. Бувало, схопить черговий напад кашлю, а я саме стріляти починаю - і виходить більш влучно, ніж завжди (милі пані, не лякайтесь ви так, стріляв я не в людей, а в колеса техніки, або в дичину! І як будь-якому фізику-математику, прорахувати траєкторію виходило легше, ніж скористатись тими прорахунками).

А після того я хворів аж в 1882 році, коли про себе нагадала страшенна перевтома. Тоді лікувався в санаторіях (соляними ваннами, здоровим харчуванням. один професор хотів навіть електрику спробувати, але, дякувати богу, вчасно згадав, що електрикою не застуду лікували) і повернувся назад до любої дружини Анни, яка повертала до життя чаями. І о, що за чаї то були. Рецепт одного пам'ятаю ніби зараз.

Сиджу, було, перечитую черговий випуск улюбленого "Acta Mathematica", а Анна тим часом дістає із верхньої полички старенький срібний чайничок, який дістався їй в спадок ще від діда - того самого відомого Гегеля, засипає в нього жменьку зеленого чаю (ніколи не розумів, чому вона так любила його запах?), заварює, зливає першу заварку (чому я дуже дивуюсь, бо думаю, що (як це часто бувало) починає переробляти заново те, що не вдається зробити ідеально з першого разу), а потім знову заливає до заварки води та ставить його на вогонь. Далі, хитро підморгнувши (це був своєрідний ритуал, коли ми щось готували), досипає туди цукор, мяту (аромат якої я чую аж зі свого крісла), кладе паличку кориці, бадьян та сушений аніс... і починає граційно помішувати. Тут я вже просто не можу відірвати погляду від її рук (і науковий журнал більш не здатен втримати мою увагу). А коли чайник злегка починає розхитуватись з боку на бік від того, що вода в ньому от-от закипить, Анна витискає туди сік лимона.

А далі найцікавіше: кладе на стіл два срібні гравіровані горнятка та, сміючись, піднімає руки високо-високо, щоб чай наливався довгою цівкою. І як їй тоді вдавалось нічого не розлити?
І раптом я розумію, що готує вона смачнезний марокканський чай, і що порушує цим всі можливі марокканські звичаї, за якими цей чай готувати може лише чоловік. Але все одно п'ю і відчуваю, як починаю одужувати.

І знаєте що? Я ж досі лікуюсь чаєм, щоправда звичайним ройбушем з медом. І мені досі допомагає.