Про моду, Париж та труднощі перекладу

Коли працюєш у ресторанній індустрії, мимоволі доводиться слідкувати за справами у колег-конкурентів: хтось рецепт цікавий знайде, хтось оленячі роги у закладі повісить, хтось на ювілей оперну діву запросить. Панство піде подивиться на ці новинки у салонах раз та другий, попліткує, а потім же все одно у мою «Фляшку» повертається.

Ось так чергового вівторка (добре його пам’ятаю, бо саме напередодні знайшов нове вирішення системи рівнянь) забігла до мене моя кохана дружина з подругою Франсін (яка розумілась, певно, в усіх царинах, окрім хіба вищої математики). І та візьми й почни: «О боже, месьє Феліксе! Мені так шкода, месьє Феліксе!». Я спершу не второпав, що до чого, а потім виявилось, що сердешна хвилювалася за долю моєї «Фляшки», бо за два кроки відкривали новий заклад з французькою кухнею, французьким кухарем, та «Обоже, месьє Феліксе!» французькими диванчиками та не менш французькими шпалерами.

Всю ніч я переймався і хвилювався, крутився та не міг заснути. А дружина, побачивши мої муки, сказала: «Мода минає, стиль залишається. Не переймайся, мій любий, у тебе прекрасний шеф-кухар, чудове меню, розкішний інтер’єр та неймовірна я. Просто роби свою роботу».



У день відкриття мого конкурента я, звісно, трохи переймався, але принаймні катастрофи у цьому більш не бачив. Зрештою, кухні різні та й люди мають різні вподобання, — «все буде добре», — думав я.

І тут у ресторацію зайшла ціла хвиля гостей, всі вмощувались за столиками, замовляли страви за смаком і жваво щось обговорювали. У гаморі, змішаному з музикою, чулося: «який скандал!», «цього йому ніхто не пробачить!», «французику варто би пакувати свої валізки і негайно тікати до кордону». Я знов нічого не розумів. Та тут знову з’явилася Франсін, яка і пояснила, що дружина губернатора (відверта франкофілка) до відкриття замовила собі сукню з французького шовку, а власник від когось дізнався, які візерунки пані губернаторова любить, і замовив в тому стилі шовкові шпалери, щоб оббити ними свій заклад. А на відкритті сталась несподіванка: сукня пані губернаторки і стіни були ідентичними.

Гордівлива панянка розвернулася і таким поглядом глянула на власника нового ресторану, що простіше було просто на місці застрелитись з револьвера, ніж витримати той погляд.

Наступного дня новий заклад так і не відчинився. А пізніше з нього зробили перукарню. І дотепер ніхто не знає, чи встиг власник французького ресторану дістатись до кордону. А пані губернаторова ще довго повторювала фразу «я йому покажу жаб’ячі лапки!», яку ніхто, певно, ні передати, ні перекласти не спромігся би.

Будете пробігати повз Вірменську 3 — зазрайте на чай/каву/наливки. Або хоч у мій інстаграм ;)

Мій алкоголь — моє багатство

Захотілося мені якось приготувати своє власне пиво, по науці, з характерним німецьким педантичним підходом. Начитавшись розумних праць, наслухавшись сивочолих мужів, продегустувавши десятки літрів хмільного напою, я вирішив, що повністю готовий до цього відповідального процесу, і замовив насіння найкращого хмелю у троюрідного кузена свого дядька (а він свого часу зелень різну продавав).

Моя люба дружна дивилася на все це зі скепсисом, але не втручалася, приховуючи сміх за кашлем. А я ж посіяв те зерно на клумбі за рестораном і чекав (̶і̶ ̶ч̶е̶к̶а̶в̶,̶ ̶і̶ ̶ч̶е̶к̶а̶в̶), цьмулячи пиво з маленькою броварні своїх знайомих і уявляючи себе з великим та важким кубком першості за найкраще пиво у всьому світі.

А тим часом саджанці виростали та з’явились перші листочки. І коли моя голубка їх побачила, то сплеснула в долоні і, сміючись, вигукнула «хміль — не хміль, але конюшина в тебе виросла першокласна!». А я глянув на то все і вирішив, що відтепер складні справи делегуватиму професіоналам, а сам, можливо, заведу кролів (треба ж кудись ту конюшину подіти).P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/ Та заходьте на пиво Кляйна на вул. Вірменську 3 ;)

Як рецепт стейка на голову впав

Якось дощового львівського ранку (наче у Львові бувають інші) йшов я неквапом до своєї ресторації, думав про вічне і про оновлення свого меню. Хотілося чогось нового, незвичного, адже гості хоч і люблять перевірені страви, інколи хочуть спробувати щось інше.

Іду я, значить, і тут на мою велику червону парасолю щось впало. Раз, другий та так, що подумав ніби на мою нещасну голову пустився град з неба. Я озирнувся подивитись, який розмір має той небесний лід, коли дивлюсь, а це не град, а стос аркушів паперу, і лише кілька з них лишились неушкодженими, решта ж — не вижили в нечесному змаганні з водою, яка від слів залишила самі чорнильні плями.

Обережно схопивши знахідку, я стрімголов кинувся до «Фляшки» та розвісив рукопис сушитись в комірці. І лише коли він підсох, я побачив, який скарб хтось необачно жбурнув у вікно: це був кулінарний рецепт, у якому вже від самих описів перехоплювало дух. А потім я не зчувся, як опинився на кухні і за 30 хвилин переді мною пашіла нова ароматна страва, смак якої, як виявилось згодом, був саме тим, що я шукав ще зранку.

Але додавати блюдо до меню без згоди автора було негідним математика, тому я вирішив його знайти. Аркуші, за моїм припущенням, випали з вікна готелю, тому належали туристу. Здогадки підтвердив портьє, який на моє запитання, чи не спинився у них якийсь відомий кухар, ствердно кивнув головою і назвав номер його кімнати.

Це був відомий французький шеф-кухар (о доле!). Але, як сказав портьє: «Зараз у метра кулінарії депресія: бідолашний шукає ідеальний рецепт, та все ніяк. Весь персонал готелю стоїть на вухах і час від часу вибігає ловити речі, які француз в розпачі жбурляє крізь вікно».

Ще не дослухавши, я піднявся до покоїв кулінарного генія...

*а про те, що було далі історія мовчить. Відомо, що рецепт таки увійшов до меню «Фляшки Кляйна» і тепер і ви можете скуштувати Стейк Шатобріан під соусом а-ля метрдотель.P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/ Та заходьте на м’ясні страви на вул. Вірменську 3 ;)

Історія про кухарів, які так смачно готували, що ні з ким не ділились

Знаєте, для своєї «Фляшки» я завжди скурпульозно обираю все найкраще (звучить як реклама на телебаченні, брр): меблі, продукти, персонал... Особливо добре мені вдається знаходити людей, які захоплюються своє справою і вміють творити справжні шедеври з найбільш звичайних речей.

Мої кухарі — моя гордість — завжди готують все так, що не просто «пальчики оближеш», а з’їсти їх хочеш одразу після замовленої страви. І пригадую історію, коли ми вирішили ввести до меню сирний суп (ох і давно ж це було!).

Приготував мій шеф-кухар (а першу страву, якою б легкою вона не була, завжди готує шеф-кухар, щоб визначити ідеальну пропорцію продуктів і показати всім кухарям, які з ним працюють, еталонний смак страви) сирний суп, спробував сам, скуштував і вирішив поділитись ним з ближніми.

Спершу страву спробував інший кухар, потім кілька ложечок дістались кельнерові і барменові, пара знову кухарям... І коли я вже прийшов до «Фляшки» продегустувати суп — його не лишилось. Страва виявилась настільки смачною, що всі ніби очманіли від задоволення, виїли все і я дивуюсь, як ще каструлю не вилизували (жах!).

Це був єдиний випадок, коли в меню потрапила страва, яку я навіть і не куштував, але так полюбив.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на сирний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Винна історія про щасливе кохання

У моїй ресторації кожен може знайти щось своє. Хтось приходить смачно поїсти, хтось — поговорити з кельнером про світ/життя/філософію Ніцше, хтось — на побачення з милою панянкою... А молодий Ганс Віттекер приходив випити. Але не вульгарно, з самого ранку, а пізно ввечері.

Замовляв келих вина, влаштовувався в глибині залу за темним столиком і повільно смакував світлим алкогольним задоволенням. Весь вечір. День за днем. Іноді залишаючи на серветках пристрасні вірші.

Якось я вирішив до нього заговорити, запитати (хоча це й особиста справа), в чому причина його меланхолії, адже за весь час його відвідин у нас назбиралось стільки порожніх пляшок з-під вина, що навіть моторні прибиральниці, ба, навіть майстерні бабусі кельнерів, які всіляко прагнули допомогти своїм «кровиночкам» (а насправді зайнятись масовим декупажуванням пляшок для задоволення), не встигали їх забирати.

Ганс розповів про своє нещасне кохання, тугу за яким він намагався втопити у келихах Шардоне. Типова історія, коли закохані розділені кордонами та незадоволеною ріднею (ніби Ромео і Джульєтта, як би банально не звучало).

Після тієї розмови він зник на кілька тижнів. А потім прийшов до мене на обід зі своєю молодою дружиною, симпатичною француженкою (тією, кому присвячував всі свої вірші на серветках). І обоє, весело перебиваючи один одного, поділилися тим, як їм вдалося втекти від усієї рідні, побратися і почати своє (довге і щасливе) подружнє життя. Але це була вже зовсім інша історія.

А запаси порожніх пляшок з-під Шардоне, випитого Гансом у період вигадування зухвалого плану втечі розійшлися по руках романтиків, як символ того, що на шляху до кохання можна пройти всі перешкоди. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/Та заходьте на келих білого вина на вул. Вірменську 3 ;)

Пристасті довкола грибного супу, або як знайти ідеальний рецепт

Коли я ще тільки планував свою любу серцю «Фляшку», доводилося вибрати і шукати рецепти для страв, які можуть стати окрасою мого меню.

Однієї суботи, щоб уточнити фірмовий рецепт ароматного грибного супу, я вирушив на обід до однієї з моїх чисельних тітоньок. Тітка Анелі готувала так, що за її страви хотілося продати душу, родину і всі математичні секрети. А грибний суп був її кулінарним magnum opus.

І чого лише не зробиш для свого племінничка — рецептом вона поділилась ̶щ̶о̶п̶р̶а̶в̶д̶а̶,̶ ̶д̶о̶в̶е̶л̶о̶с̶ь̶ ̶т̶р̶о̶х̶и̶ ̶п̶о̶в̶м̶о̶в̶л̶я̶т̶и̶,̶ ̶а̶л̶е̶ ̶к̶в̶і̶т̶и̶ ̶і̶ ̶с̶о̶л̶о̶д̶к̶а̶ ̶н̶і̶м̶е̶ц̶ь̶к̶а̶ ̶в̶и̶п̶і̶ч̶к̶а̶ ̶р̶о̶б̶л̶я̶т̶ь̶ ̶д̶и̶в̶а̶. І я почав звіряти інгредієнти в обох наших варіантах і зауважив кілька неточностей.

— Це вдосконалений (ніби ідеальне можна вдосконалити) рецепт, — сказала тітка Анелі. — Емілія, моя доня (пам’ятаєш її, ви бачились на іменинах кузена Франца півроку тому?), вичитала його в одній із своїх книжок.

Як же не пам’ятати Емілії? Вона була справжнім книжковим черв’яком. Читала на прогулянці, за обідом, в потязі, у ванній, зі світлом і без світла, навіть на іподромі, у вихорі вболівальників, шахраїв і букмекерів. Абсолютно унікальна людина. Настільки, що тітонька навіть хвилювалась, чи пристойно такій юній дівчині стільки читати.

Та не був би я Феліксом Кляйном, якби не дізнався, що то за чарівний фоліант з кулінарними секретами. Тому, побачивши Емілію в саду, підійшов і спитав, що ж то була за книга з таким смачним рецептом. «Детектив, мій любий кузене» — сказала Емілія та опустила очі.

І лише через багацько років я дізнався, що тим супом головна героїня роману спочатку звабила, а потім вбила свого кривдника. Смачний фаталізм. P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на грибний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Про плагіат та міцні алкогольні напої

Ще з молодих років мав я чимало друзів-знайомих. Різних та по-своєму чудових.

І були серед них двоє, які люто посварились через дурну ситуацію. Обидва були письменниками з тих, які відомі лише вузькому колу і не через свої богзнаякічудові твори та таланти, а завдяки зовнішності й скандальній репутації, і посварилися ще в юності через те, що один в іншого вкрав сюжет роману (хоча мушу визначити, що він був не надто і вдалим).

І немає жорстокіших та скандальніших суперечок за письменницькі. Бо вони — як ковбої, хіба стріляють не швидкими кулями, а в’їдливими словами. Але і найпрудкішим ковбоям потрібна перезарядка, тому ці двоє, побачивши один одного на одному боці вулиці — стрімголов кидались на інший, ризикуючи потрапити під колеса кебу, або просто в багно. Аби просто не бачитись і не говорити.

Але доля звела їх на моєму Дні народженні у Фляшці, коли новенький кельнер всадив їх за один столик, поставивши просто на стіл пляшку «Золота Полуботка» та закуски. Під ранок, після надцяти випитих пляшок стосунки налагодились, вкрадений сюжет визнали мандрівним, а усе випите — жертвою в ім’я літератури. І нехай їхня суперечка давно вже потонула в пісках історії, але моя горілка так і залишилась міцною та миротворчою. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на чарчину на вул. Вірменську 3 ;)