Як рецепт стейка на голову впав

Якось дощового львівського ранку (наче у Львові бувають інші) йшов я неквапом до своєї ресторації, думав про вічне і про оновлення свого меню. Хотілося чогось нового, незвичного, адже гості хоч і люблять перевірені страви, інколи хочуть спробувати щось інше.

Іду я, значить, і тут на мою велику червону парасолю щось впало. Раз, другий та так, що подумав ніби на мою нещасну голову пустився град з неба. Я озирнувся подивитись, який розмір має той небесний лід, коли дивлюсь, а це не град, а стос аркушів паперу, і лише кілька з них лишились неушкодженими, решта ж — не вижили в нечесному змаганні з водою, яка від слів залишила самі чорнильні плями.

Обережно схопивши знахідку, я стрімголов кинувся до «Фляшки» та розвісив рукопис сушитись в комірці. І лише коли він підсох, я побачив, який скарб хтось необачно жбурнув у вікно: це був кулінарний рецепт, у якому вже від самих описів перехоплювало дух. А потім я не зчувся, як опинився на кухні і за 30 хвилин переді мною пашіла нова ароматна страва, смак якої, як виявилось згодом, був саме тим, що я шукав ще зранку.

Але додавати блюдо до меню без згоди автора було негідним математика, тому я вирішив його знайти. Аркуші, за моїм припущенням, випали з вікна готелю, тому належали туристу. Здогадки підтвердив портьє, який на моє запитання, чи не спинився у них якийсь відомий кухар, ствердно кивнув головою і назвав номер його кімнати.

Це був відомий французький шеф-кухар (о доле!). Але, як сказав портьє: «Зараз у метра кулінарії депресія: бідолашний шукає ідеальний рецепт, та все ніяк. Весь персонал готелю стоїть на вухах і час від часу вибігає ловити речі, які француз в розпачі жбурляє крізь вікно».

Ще не дослухавши, я піднявся до покоїв кулінарного генія...

*а про те, що було далі історія мовчить. Відомо, що рецепт таки увійшов до меню «Фляшки Кляйна» і тепер і ви можете скуштувати Стейк Шатобріан під соусом а-ля метрдотель.P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/ Та заходьте на м’ясні страви на вул. Вірменську 3 ;)

Історія про кухарів, які так смачно готували, що ні з ким не ділились

Знаєте, для своєї «Фляшки» я завжди скурпульозно обираю все найкраще (звучить як реклама на телебаченні, брр): меблі, продукти, персонал... Особливо добре мені вдається знаходити людей, які захоплюються своє справою і вміють творити справжні шедеври з найбільш звичайних речей.

Мої кухарі — моя гордість — завжди готують все так, що не просто «пальчики оближеш», а з’їсти їх хочеш одразу після замовленої страви. І пригадую історію, коли ми вирішили ввести до меню сирний суп (ох і давно ж це було!).

Приготував мій шеф-кухар (а першу страву, якою б легкою вона не була, завжди готує шеф-кухар, щоб визначити ідеальну пропорцію продуктів і показати всім кухарям, які з ним працюють, еталонний смак страви) сирний суп, спробував сам, скуштував і вирішив поділитись ним з ближніми.

Спершу страву спробував інший кухар, потім кілька ложечок дістались кельнерові і барменові, пара знову кухарям... І коли я вже прийшов до «Фляшки» продегустувати суп — його не лишилось. Страва виявилась настільки смачною, що всі ніби очманіли від задоволення, виїли все і я дивуюсь, як ще каструлю не вилизували (жах!).

Це був єдиний випадок, коли в меню потрапила страва, яку я навіть і не куштував, але так полюбив.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на сирний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Винна історія про щасливе кохання

У моїй ресторації кожен може знайти щось своє. Хтось приходить смачно поїсти, хтось — поговорити з кельнером про світ/життя/філософію Ніцше, хтось — на побачення з милою панянкою... А молодий Ганс Віттекер приходив випити. Але не вульгарно, з самого ранку, а пізно ввечері.

Замовляв келих вина, влаштовувався в глибині залу за темним столиком і повільно смакував світлим алкогольним задоволенням. Весь вечір. День за днем. Іноді залишаючи на серветках пристрасні вірші.

Якось я вирішив до нього заговорити, запитати (хоча це й особиста справа), в чому причина його меланхолії, адже за весь час його відвідин у нас назбиралось стільки порожніх пляшок з-під вина, що навіть моторні прибиральниці, ба, навіть майстерні бабусі кельнерів, які всіляко прагнули допомогти своїм «кровиночкам» (а насправді зайнятись масовим декупажуванням пляшок для задоволення), не встигали їх забирати.

Ганс розповів про своє нещасне кохання, тугу за яким він намагався втопити у келихах Шардоне. Типова історія, коли закохані розділені кордонами та незадоволеною ріднею (ніби Ромео і Джульєтта, як би банально не звучало).

Після тієї розмови він зник на кілька тижнів. А потім прийшов до мене на обід зі своєю молодою дружиною, симпатичною француженкою (тією, кому присвячував всі свої вірші на серветках). І обоє, весело перебиваючи один одного, поділилися тим, як їм вдалося втекти від усієї рідні, побратися і почати своє (довге і щасливе) подружнє життя. Але це була вже зовсім інша історія.

А запаси порожніх пляшок з-під Шардоне, випитого Гансом у період вигадування зухвалого плану втечі розійшлися по руках романтиків, як символ того, що на шляху до кохання можна пройти всі перешкоди. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/felix_klyajn/Та заходьте на келих білого вина на вул. Вірменську 3 ;)

Пристасті довкола грибного супу, або як знайти ідеальний рецепт

Коли я ще тільки планував свою любу серцю «Фляшку», доводилося вибрати і шукати рецепти для страв, які можуть стати окрасою мого меню.

Однієї суботи, щоб уточнити фірмовий рецепт ароматного грибного супу, я вирушив на обід до однієї з моїх чисельних тітоньок. Тітка Анелі готувала так, що за її страви хотілося продати душу, родину і всі математичні секрети. А грибний суп був її кулінарним magnum opus.

І чого лише не зробиш для свого племінничка — рецептом вона поділилась ̶щ̶о̶п̶р̶а̶в̶д̶а̶,̶ ̶д̶о̶в̶е̶л̶о̶с̶ь̶ ̶т̶р̶о̶х̶и̶ ̶п̶о̶в̶м̶о̶в̶л̶я̶т̶и̶,̶ ̶а̶л̶е̶ ̶к̶в̶і̶т̶и̶ ̶і̶ ̶с̶о̶л̶о̶д̶к̶а̶ ̶н̶і̶м̶е̶ц̶ь̶к̶а̶ ̶в̶и̶п̶і̶ч̶к̶а̶ ̶р̶о̶б̶л̶я̶т̶ь̶ ̶д̶и̶в̶а̶. І я почав звіряти інгредієнти в обох наших варіантах і зауважив кілька неточностей.

— Це вдосконалений (ніби ідеальне можна вдосконалити) рецепт, — сказала тітка Анелі. — Емілія, моя доня (пам’ятаєш її, ви бачились на іменинах кузена Франца півроку тому?), вичитала його в одній із своїх книжок.

Як же не пам’ятати Емілії? Вона була справжнім книжковим черв’яком. Читала на прогулянці, за обідом, в потязі, у ванній, зі світлом і без світла, навіть на іподромі, у вихорі вболівальників, шахраїв і букмекерів. Абсолютно унікальна людина. Настільки, що тітонька навіть хвилювалась, чи пристойно такій юній дівчині стільки читати.

Та не був би я Феліксом Кляйном, якби не дізнався, що то за чарівний фоліант з кулінарними секретами. Тому, побачивши Емілію в саду, підійшов і спитав, що ж то була за книга з таким смачним рецептом. «Детектив, мій любий кузене» — сказала Емілія та опустила очі.

І лише через багацько років я дізнався, що тим супом головна героїня роману спочатку звабила, а потім вбила свого кривдника. Смачний фаталізм. P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на грибний суп на вул. Вірменську 3 ;)

Про плагіат та міцні алкогольні напої

Ще з молодих років мав я чимало друзів-знайомих. Різних та по-своєму чудових.

І були серед них двоє, які люто посварились через дурну ситуацію. Обидва були письменниками з тих, які відомі лише вузькому колу і не через свої богзнаякічудові твори та таланти, а завдяки зовнішності й скандальній репутації, і посварилися ще в юності через те, що один в іншого вкрав сюжет роману (хоча мушу визначити, що він був не надто і вдалим).

І немає жорстокіших та скандальніших суперечок за письменницькі. Бо вони — як ковбої, хіба стріляють не швидкими кулями, а в’їдливими словами. Але і найпрудкішим ковбоям потрібна перезарядка, тому ці двоє, побачивши один одного на одному боці вулиці — стрімголов кидались на інший, ризикуючи потрапити під колеса кебу, або просто в багно. Аби просто не бачитись і не говорити.

Але доля звела їх на моєму Дні народженні у Фляшці, коли новенький кельнер всадив їх за один столик, поставивши просто на стіл пляшку «Золота Полуботка» та закуски. Під ранок, після надцяти випитих пляшок стосунки налагодились, вкрадений сюжет визнали мандрівним, а усе випите — жертвою в ім’я літератури. І нехай їхня суперечка давно вже потонула в пісках історії, але моя горілка так і залишилась міцною та миротворчою. 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на чарчину на вул. Вірменську 3 ;)

Музика мого серця

Коли я лишень збирався відкривати свою ресторацію, збирав документи, підписував великі стоси паперів, шукав кухарів, клінінг-менеджерів, довкола мене збиралась ціла хмара людей, які вважали, що без їхньої поради в мене нічогісінько не вийде.

Одні гуділи мені над правим вухом, інші — над лівим, а особливо нестримні наче цілились — рівномірно бубоніли прямісінько в тім’ячко.

У перші дні я ще терпів, та коли атаки порадників стали агресивнішими й одночасними — просо тікав до кабінету, зачиняв двері на три замки (колодку навіть вішав) і для певності підпирав їх табуретом. Та кузена моєї (пана Валена, якого його мама нарекла музичним генієм, а він візьми та й подумай, що геніальний в усьому, хоча ніхто і ніколи не чув, щоб він на чомусь грав) дружини і це не спинило.

Побачивши, що дістатись до мене напряму не вийде, Вален почав діяти потайки, через мою любу дружину, підмовивши її вмовити мене послухати його божественну гру (звучить складно, ге?). І хіба я міг відмовити коханій? Тим паче жива музика в ресторації — завжди добра ідея.

Ось так суботнього вечора ми зібрались у салоні мого дому, Вален дістав гітару, взяв перші акорди й зачав співати... А я... А що я? Я просто побіг замовляти найсучасніший грамофон та комплект платівок з хорошою німецькою музикою (коротше втік).

І зараз у моїй Ресторація "Фляшка Кляйна" звучать найкращі мелодії і найпрекрасніші пісні, які додають довершеності їй, роблять смак алкоголю ідеальним та тішать гостей.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте посидіти в затишному місці на вул. Вірменську 3 ;)

Якби ковбаса мала крила...

Зайшов я якось зі своїм знайомим-фольклористом Дітліндом у новий баварський ресторан і, як годиться, замовили собі ковбасок і почали патякати (про що там традиційно говорять прості смертні чоловіки).

Пан Дітлінд якраз писав своє наукове дослідження по приказкам, а тому кожну свою репліку (через професійний зсув) супроводжував завченими фразами родом з народу, які з кожним ковтком пива все голоснішали. А коли його погляд ненароком натрапив в меню на ковбаси, то Дітлінд не втримався і на весь зал виголосив: «Якби ковбасі крила – то луччої птиці у світі не було б!». І саме в той момент нам принесли замовлення. «Ваші пташенята, сер» – промовив кельнер на англійський лад. І пішов геть, хитро посміхаючись.

Відтоді фірмові ковбаси (ті що Кляйнвурст) ми поза очі називаємо пташками. Хочете? 

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на ковбаси на вул. Вірменську 3 ;)

Звідки у моїй Фляшці безалкогольне пиво?

Був у мене добрий друг Август — великий поціновувач пива. Німецького, хмільного, насправді еталонного алкогольного продукту. Пив він його з ковбасками, грінками, в'яленим м'ясом, із сиром, без сиру — з чим завгодно, або просто так. А ще він вчив моїх кельнерів правильно його наливати і подавати, а мені розповідав, якими кухлями треба запастись під той чи інший сорт, щоб напій повністю розкривав свій смак та ароматику.

І треба було такому статися! В одну мить єдине незмінне, що було в цьому світі — Август з кухлем пива в руці, похитнулося! Лікарі заборонили (!) Августові вживати алкоголь. Зовсім. Друга було просто не впізнати: чахнув на очах. І ще би! Справа життя, персональний Августів еліксир молодості, весь його сенс було викреслено одним діагнозом.

От і вирішив я порадитись зі своїми пивоварами, знайомими лікарями (з математичного клубу) навіть цілителями та наважився на тижневу безсонну авантюру. А потім запросив Августа до себе в гості на вечерю, пообіцявши щось справді грандіозне (хоча навіть ці слова не запалили вогню в його очах).

І, вибравши найбільш вдалий момент (якщо такий можливий сумними вечорами), подав до столу шедевр (результат усієї авантюри) — безалкогольне пиво, схвалене родинним лікарем Августа.

Август це диво спробував. Зробив один ковток, потім інший, і зі словами “Навіть, якщо це пиво наблизило мене до смерті, воно того варте” допив все до дна. І як же він радів, почувши, що житиме, бо в тому пиві немає ані краплини алкоголю! 

Ось так авантюрна колаборація з пивоварами повернула чоловікові жагу до життя, а мені — доброго та усміхненого друга і відчуття, що все повернулось на свої місця.

І якщо ви колись та наважитесь спробувати пиво без алкоголю, або будете за кермом розкішного авто, або захочете втамувати спрагу і не сп’яніти — зазирніть до мене в гості. За задоволенням.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм:  https://www.instagram.com/restaurant_in_lviv/ Та заходьте на безалкогольне пиво на вул. Вірменську 3 ;)

Американо чи не американо?

На одній із чергових конференцій познайомився я з американським математиком. Два холостяки, міцні сигари, добрий алкоголь – і обговорення математичних теорій перетворюється на справу, яка може тривати до самого ранку.

І щоб збадьоритися перед черговою вранішньою лекцією ми вирішили замовити собі кави у лоббі готелю. Проте моєму новому другові Джиму (а після двох келихів він став ледь не найкращим) принесений варіант кави не сподобався. Відсунувши бармена набік, він став біля джезви, засипав в неї кави, залив по «Катрусин поясочок» води, зварив все, розлив по філіжаночкам і за мить я насолоджувався правдивим Американо.



А ще за мить занотовував детальний рецепт приготування чудового кавового напою. І тепер мої гості у Фляшці Кляйна смакують справжнім Американо від американця.

P.s.: Зазирайте до мене в інстаграм: restaurant_in_lviv Та заходьте на американо на вул. Вірменську 3 ;)