Якось закинула мене доля в Штральзунд на відпочинок. Точніше навіть не доля закинула, а колеги, бачачи, що робота "витягує з мене останні соки". Майже силою мене запхали до потяга (не скажу, що аж надто пручався, сварився тільки трішки, "для годиться") і довго на прощання махали хустинками, мовляв "сумуватимемо за тобою", хоча звідки у математиків час сумувати?
Кілька днів я не міг вписатись в місто: звикнути до старої архітектури, червоних дахів, колоритних людей і морського повітря. І така туга мене охопила, що навіть апетит зник. Тоді я ще подумав: "Ну все, гайки, якщо зникло бажання їсти, прийшов час вмирати".
От з такими думками зайшов я в якийсь маленький ресторанчик із похиленими дерев'яними дверима на вході, замовив за звичкою печену картоплю (куди б не поїхав, вона є завжди, навіть в меню заглядати не треба). І от принесли мені ту картоплю, яка пахла так, що будь-хто віддав би все на світі, щоб скуштувати бодай шматочок. А мені було байдуже. Просто сидів і дивився в одну точку, не бачачи нічого... думав про своє.
І раптом лясь! Хтось тріснув мене по потилиці. І коли я озирнувся, пані з грізним виглядом в старій довгій спідниці з бортової тканини, обперезана білим фартухом та обв'язана картатою шерстяною хустиною, грізно подивилася прямісінько на мене, а потім випалила: "їж, воно ж застигло давно!". Ситуація наскільки мене здивувала та нагадала дитинство, коли бабця Агна так само змушувала мене їсти супи, що я розвернувся і почав їсти!
Наступного дня я знову зайшов замовити печеної картоплі. Але прихопив з собою пару ранкових газет, щоб якось вбити час та дізнатись, що відбувається в грішному світі. І тільки-но перейшов в кримінальній хроніці до частини, де йшлося чому ж дружина побила свого чоловіка до напівсмерті шваброю з мокрою ганчіркою, як мене знову ляснули по потилиці і знову грізно проговорили, щоб їв, доки тепле, а не дурницями займався. І я знову, подумавши, що жінки тепер керують світом, мовчки їв.
На третій день, не чекаючи чергового потиличника, я мовчки із превеликим задоволенням почав їсти ту печену картоплю. Раптом знову з'явилася та сувора жінка і відчуття присутності бабці Агни із дитячих років. Та атмосферу розвіяла широчезна посмішка. Виявилось, що ці дні мене годувала власниця ресторану, що понад усе на світі вона любить готувати, що кожного ранку сама, попри свій поважний вік, натягає на плечі гігантську плетену корзину, та виходить за продуктами. Скуповує найбільшу цибулю, найкруглішу картоплю, найсоковитіші помідори найхрусткіші корнішони і потім весь день чаклує над ними на кухні, розрізаючи ножами, пропарюючи, проварюючи, підсмажуючи, запікаючи і ще багато -чи. Що має суворе правило: їсти, доки від страви йде пара, бо це як душа, з якою все смачніше і без якої смак помирає.
А ще розповіла, що я дуже схожий на її сина, який багато років тому виїхав до Америки. Що я, як і він: худющий і вічно відволікаюсь від їжі, не поважаючи сакральність обідньої трапези. Але на відміну від нього, я швидко вчусь (іще би, з такими важкими руками, як у неї!).
І в ту мить я зрозумів, що до мене повернувся смак та сили, і що настав час повертатись додому.
Кілька днів я не міг вписатись в місто: звикнути до старої архітектури, червоних дахів, колоритних людей і морського повітря. І така туга мене охопила, що навіть апетит зник. Тоді я ще подумав: "Ну все, гайки, якщо зникло бажання їсти, прийшов час вмирати".
От з такими думками зайшов я в якийсь маленький ресторанчик із похиленими дерев'яними дверима на вході, замовив за звичкою печену картоплю (куди б не поїхав, вона є завжди, навіть в меню заглядати не треба). І от принесли мені ту картоплю, яка пахла так, що будь-хто віддав би все на світі, щоб скуштувати бодай шматочок. А мені було байдуже. Просто сидів і дивився в одну точку, не бачачи нічого... думав про своє.
І раптом лясь! Хтось тріснув мене по потилиці. І коли я озирнувся, пані з грізним виглядом в старій довгій спідниці з бортової тканини, обперезана білим фартухом та обв'язана картатою шерстяною хустиною, грізно подивилася прямісінько на мене, а потім випалила: "їж, воно ж застигло давно!". Ситуація наскільки мене здивувала та нагадала дитинство, коли бабця Агна так само змушувала мене їсти супи, що я розвернувся і почав їсти!
Наступного дня я знову зайшов замовити печеної картоплі. Але прихопив з собою пару ранкових газет, щоб якось вбити час та дізнатись, що відбувається в грішному світі. І тільки-но перейшов в кримінальній хроніці до частини, де йшлося чому ж дружина побила свого чоловіка до напівсмерті шваброю з мокрою ганчіркою, як мене знову ляснули по потилиці і знову грізно проговорили, щоб їв, доки тепле, а не дурницями займався. І я знову, подумавши, що жінки тепер керують світом, мовчки їв.
На третій день, не чекаючи чергового потиличника, я мовчки із превеликим задоволенням почав їсти ту печену картоплю. Раптом знову з'явилася та сувора жінка і відчуття присутності бабці Агни із дитячих років. Та атмосферу розвіяла широчезна посмішка. Виявилось, що ці дні мене годувала власниця ресторану, що понад усе на світі вона любить готувати, що кожного ранку сама, попри свій поважний вік, натягає на плечі гігантську плетену корзину, та виходить за продуктами. Скуповує найбільшу цибулю, найкруглішу картоплю, найсоковитіші помідори найхрусткіші корнішони і потім весь день чаклує над ними на кухні, розрізаючи ножами, пропарюючи, проварюючи, підсмажуючи, запікаючи і ще багато -чи. Що має суворе правило: їсти, доки від страви йде пара, бо це як душа, з якою все смачніше і без якої смак помирає.
А ще розповіла, що я дуже схожий на її сина, який багато років тому виїхав до Америки. Що я, як і він: худющий і вічно відволікаюсь від їжі, не поважаючи сакральність обідньої трапези. Але на відміну від нього, я швидко вчусь (іще би, з такими важкими руками, як у неї!).
І в ту мить я зрозумів, що до мене повернувся смак та сили, і що настав час повертатись додому.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.