Свого часу я дуже полюбляв вечеряти у подружжя Беккерів, милої пари, яка скромно жила в невеличкому 100-річному будиночку зі скошеним дахом наприкінці Бамбергер штрассе.
Пан Беккер був надзвичайно колоритним чоловіком: працюючи фізиком вдень, ввечері він приходив додому з роботи і піввечора проводив в малесенькій комірці, де займався (чим би ви подумали?) ювелірною справою! Майстрував, викручував, випилював, вистукував, виплавляв срібні персні, каміння до яких полірувала його дружина - пані Беккер, яка до повернення чоловіка з роботи була звичайною домогосподаркою, уявляєте?
Жила в будинку Беккерів ще одна особа. Людина, якій заздрила добра половина жіночок Мюнхена. А все тому, що не було їй рівних у приготуванні страв із тіста. Дріжджового, пісочного, заварного, листкового... її пироги завжди були рум'яними, а хліб у печі мало того, що підіймався, як слід, та пах на весь дім, так ще й мав таку скоринку, що у пані Беккер перед вечерею з'явилась нова звичка - з'їдати ту скоринку, обережно відриваючи її від країв шматочок за шматочком.
Але найкраще вдавались кухарці Марії вареники. Власне, в домі Беккерів я і скуштував їх вперше. Виглядали вони, як щось середнє між німецькими Кезеклімпами та гребінцями. Начиняла чарівна Марія їх вареною картоплею, змішаною із висушеними та подрібленими лісовими грибами, які давали такий аромат, що навіть коли вже наїдався, чхаючи на всі правила пристойності, тягнув до тарілки ще два, а то й цілих чотири вареники, а потім не міг піднятися з-за столу. Тому часом веселі вечори у Беккерів могли затягуватись до пізньої ночі, але за розмовами і домашнім яблучним кальвадосом ніхто того навіть і не помічав. Чекайте, може, то й не вареники винні, а той кальвадос?.. Та хіба вже згадаєш.
Часом до картоплі Марія могла додати сир, або навіть капусту. Але були одні вареники, до смаку яких за всі роки дружби з Беккерами я так і не зміг звикнути - чорні. Робила вона їх із гречаного борошна. І я завжди дивувався, де Марія його діставала, бо про гречку в наших краях або не знали взагалі, або не сприймали, як окрему страву...
І хай у цю ж мить мене шлєк трафить, якщо збрешу, та саме завдяки тим вареникам-підкорювачам-сердець свого часу сам полковник Раух взяв її за дружину. І вірите чи ні, та перед своїм від'їздом Марія таки поділилась зі мною своїм рецептом. І що б ви думали, варениками за її рецептом ̶ ̶̶̶а̶ ̶щ̶е̶ ̶с̶̶̶в̶̶̶о̶̶̶є̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶к̶̶̶р̶̶̶а̶̶̶с̶̶̶о̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶т̶̶̶а̶̶̶ ̶̶̶г̶̶̶о̶̶̶с̶̶̶т̶̶̶р̶̶̶и̶̶̶м̶̶̶ ̶̶̶р̶̶̶о̶̶̶з̶̶̶у̶̶̶м̶̶̶о̶̶̶м̶̶̶ ̶ я остаточно підкорив серце своєї любої Анни, про яку свого часу говорили, що вона відмовляє всім, хто наважується до неї свататись.
Пан Беккер був надзвичайно колоритним чоловіком: працюючи фізиком вдень, ввечері він приходив додому з роботи і піввечора проводив в малесенькій комірці, де займався (чим би ви подумали?) ювелірною справою! Майстрував, викручував, випилював, вистукував, виплавляв срібні персні, каміння до яких полірувала його дружина - пані Беккер, яка до повернення чоловіка з роботи була звичайною домогосподаркою, уявляєте?
Жила в будинку Беккерів ще одна особа. Людина, якій заздрила добра половина жіночок Мюнхена. А все тому, що не було їй рівних у приготуванні страв із тіста. Дріжджового, пісочного, заварного, листкового... її пироги завжди були рум'яними, а хліб у печі мало того, що підіймався, як слід, та пах на весь дім, так ще й мав таку скоринку, що у пані Беккер перед вечерею з'явилась нова звичка - з'їдати ту скоринку, обережно відриваючи її від країв шматочок за шматочком.
Але найкраще вдавались кухарці Марії вареники. Власне, в домі Беккерів я і скуштував їх вперше. Виглядали вони, як щось середнє між німецькими Кезеклімпами та гребінцями. Начиняла чарівна Марія їх вареною картоплею, змішаною із висушеними та подрібленими лісовими грибами, які давали такий аромат, що навіть коли вже наїдався, чхаючи на всі правила пристойності, тягнув до тарілки ще два, а то й цілих чотири вареники, а потім не міг піднятися з-за столу. Тому часом веселі вечори у Беккерів могли затягуватись до пізньої ночі, але за розмовами і домашнім яблучним кальвадосом ніхто того навіть і не помічав. Чекайте, може, то й не вареники винні, а той кальвадос?.. Та хіба вже згадаєш.
Часом до картоплі Марія могла додати сир, або навіть капусту. Але були одні вареники, до смаку яких за всі роки дружби з Беккерами я так і не зміг звикнути - чорні. Робила вона їх із гречаного борошна. І я завжди дивувався, де Марія його діставала, бо про гречку в наших краях або не знали взагалі, або не сприймали, як окрему страву...
І хай у цю ж мить мене шлєк трафить, якщо збрешу, та саме завдяки тим вареникам-підкорювачам-сердець свого часу сам полковник Раух взяв її за дружину. І вірите чи ні, та перед своїм від'їздом Марія таки поділилась зі мною своїм рецептом. І що б ви думали, варениками за її рецептом ̶ ̶̶̶а̶ ̶щ̶е̶ ̶с̶̶̶в̶̶̶о̶̶̶є̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶к̶̶̶р̶̶̶а̶̶̶с̶̶̶о̶̶̶ю̶̶̶ ̶̶̶т̶̶̶а̶̶̶ ̶̶̶г̶̶̶о̶̶̶с̶̶̶т̶̶̶р̶̶̶и̶̶̶м̶̶̶ ̶̶̶р̶̶̶о̶̶̶з̶̶̶у̶̶̶м̶̶̶о̶̶̶м̶̶̶ ̶ я остаточно підкорив серце своєї любої Анни, про яку свого часу говорили, що вона відмовляє всім, хто наважується до неї свататись.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.