Знаєте, до солодкого в мене дуже особливе ставлення. В дитинстві бабуся Грета з огрядною кухаркою Агною (яку я, зізнаюсь, боявся, бо вона весь час тримала величезну дерев'яну ложку, якою жестикулювала так жваво, ніби схиблений диригент) надумали, що я надто блідий та худорлявий, і почали мене годувати. Перше, друге, компот, пиріжки з вишнями... і здоровезні кусні штруделя, щоб це заїсти. В результаті, за місяць я від'їв такі здоровезні щоки, що туди б могла влізти добра жменя кедрових горішків і її б ніхто не помітив. Та й про футбол з сусідськими хлопцями можна було забути. Але старенькі були задоволені результатом - я виглядав ̶я̶к̶ ̶к̶о̶л̶о̶б̶о̶к̶ здоровим і сильним хлопакою.
Від солодкого мене, ясна річ, відвернуло на довгі роки.
Аж поки доля не занесла мене на Монмартр у Париж. І у той час, коли інші пили вино та смакували канеле, мій товариш - пан Маріано Грассе - емігрант-італієць, який у уже 6 рік жив у невеличкій паризькій умебльованій квартирці, вмовив мене спробувати панакоту - традиційну італійську страву, яку готувала ще його бабця Отавія.
Ми тоді довго говорили про дивовижі людської пам'яті і Маріано почав розповідати про свої перші спогади. Про те, як ще малим, його відправляли до бабці в маленьке і бідне містечко біля моря, берег якого був ніби борошном, всипаний білими малесенькими будиночками із різнокольоровими затертими віконницями та квітами, які руйнуючи фасад, обплітали будинки з усіх боків так, що здавалось, ніби ще трішки - і поглинуть його.
В одному із таких біленьких заквітчаних будинків і жила його бабця Отавія. І поки дід плавав у морі, виловлюючи рибу, щоб пізніше продати її на центральній площі міста, вона поралась по господарству і доглядала за малим. І уявіть, як я здивувався, коли Маріано кинув, що годувала його бабця пана котою - ніжним молочно-вершковим десертом, який загущувала рибними (!) кістками.
Пам'ятаю, тоді я мимоволі скривився і вигукнув "вини ж смердять!" та так гучно, що перелякав жіночок за сусіднім столиком ресторану, в якому ми сиділи. На це Маріано лише розсміявся, підсунувши мені під носа десерт, залитий ароматним малиновим сиропом із маленькими листочками м'яти... Не пам'ятаю, що було далі. Здається, тоді смак відімкнув мої мізки і я почувався, як той тибетський монах, який нарешті досягнув стану нірвани.
Від солодкого мене, ясна річ, відвернуло на довгі роки.
Аж поки доля не занесла мене на Монмартр у Париж. І у той час, коли інші пили вино та смакували канеле, мій товариш - пан Маріано Грассе - емігрант-італієць, який у уже 6 рік жив у невеличкій паризькій умебльованій квартирці, вмовив мене спробувати панакоту - традиційну італійську страву, яку готувала ще його бабця Отавія.
Ми тоді довго говорили про дивовижі людської пам'яті і Маріано почав розповідати про свої перші спогади. Про те, як ще малим, його відправляли до бабці в маленьке і бідне містечко біля моря, берег якого був ніби борошном, всипаний білими малесенькими будиночками із різнокольоровими затертими віконницями та квітами, які руйнуючи фасад, обплітали будинки з усіх боків так, що здавалось, ніби ще трішки - і поглинуть його.
В одному із таких біленьких заквітчаних будинків і жила його бабця Отавія. І поки дід плавав у морі, виловлюючи рибу, щоб пізніше продати її на центральній площі міста, вона поралась по господарству і доглядала за малим. І уявіть, як я здивувався, коли Маріано кинув, що годувала його бабця пана котою - ніжним молочно-вершковим десертом, який загущувала рибними (!) кістками.
Пам'ятаю, тоді я мимоволі скривився і вигукнув "вини ж смердять!" та так гучно, що перелякав жіночок за сусіднім столиком ресторану, в якому ми сиділи. На це Маріано лише розсміявся, підсунувши мені під носа десерт, залитий ароматним малиновим сиропом із маленькими листочками м'яти... Не пам'ятаю, що було далі. Здається, тоді смак відімкнув мої мізки і я почувався, як той тибетський монах, який нарешті досягнув стану нірвани.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.