У свої 33 роки, коли я був вже досить статним і реалізованим чоловіком, з дружиною-красунею, двома докторськими та дочкою і ніщо не могло мене здивувати, мій дуже близький товариш Максимус попросив допомогти йому з переїздом. Коли я спитав «що має переїздити?», він відповів «невдовзі побачиш».
І я побачив. Біля порогу його малесенького будиночку, а переїздити він мав у інший, завбільшки палац (і нащо людям такі хороми?) стояла гора з метрів зо 5 (а окомір в мене «дайбоже»!) з клунків-коробок-пакунків із самим лише жінчиним(!) мотлохом. А я ж наївний сподівався, що там хоча б меблі якісь є в основі. Ні.
І от уявіть мене з чорним новесеньким блискучим кебом, який я щойно купив і знав напевне, що він не гумовий, мене, який чухає потилицю, починає закипати і думає з якого боку підступитись до тих всіх речей і на яких віслюків (волів, прицеп?) їх вчепити… і тут виходить товаришева дружина зі здоровенною тарілкою Тюрінгер вурством (а по-простому — з ароматною ковбаскою зі свинини та телятини) я розумію, що сердитись не маю сил і зроблю для цієї жінки за ці ковбаски все і без сперечань.
І вірите, чи ні, та зробив! І 5-метрова гора мотлоху якось вмістилась в мене в кебі і на його даху, а Максиміліан зі соєю дружиною ще довгі десятиліття щасливо жив в своєму новому (і потім і не дуже) помешканні.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.