Аве "Цезар"

Занесла мене якось нелегка (це я лише для красного слівця, чесне слово!) доля до Італії. Знову. І між конференціями та симпозіумами (а саме так, щоб ви знали, називають науковці свої збіговиська, де замість того, щоб просто поговорити про науку та життя, перехиляється не один келих п'янкого напою) мене взяли попід руки і зі словами "настав час щось змінювати" повели показувати місто. І почали з музею (нічого собі зміни, еге ж?!)

Коли я наблизився до бюсту Гая Юлія Цезаря, щоб перевірити, де стоїть справжній: в музеї Карлсруе чи тут, в Неаполі, як ледь не зомлів! Переді мною живий і в дорогих оксамитах стояв він: Юлій Цезар! Трішки опритомнівши, я зрозумів, що то всього лиш атракція для туристів: треба ж якось у 30-градусну спеку переманювати людей з прохолодних кафе з солодким морозивом, у спекотні кам'яні музеї з купою пилу і старим мотлохом, але осад від здивування залишився.

А вже опісля, коли знання про Римську імперію було розширено, і ще один шматочок Італії підкорився моєму розуму, пішли ми з моїм колегою Анастасіо, який і займався моїм просвітленням обідати (нам, вченим мужам, взагалі, що в спеку, що в мороз тільки і дай, що попоїсти).

І тут я чую: "Салат імператорові!", ще щось там імператорові! Знову дивуюсь, як останній наївний малий хлопака, а потім починаю сміятися: наш музейний живий експонат, як виявилося, обідав в цьому ресторані, а його друзі-кельнери, продовжуючи і не в робочий час назвати його імператором, просто над ним підсміювались.

І так мені запам'яталась та історія, що салат, який йому тоді виносили я охрестив "Цезарем", а назва ця розповзлася по всьому світу (хоча мої товариші говорять, що я і це вигадую!). І навіть на Вірменській 3 ви можете скуштувати два "Цезарі" (з куркою та з лососем) у згадку про моє реальне імператорське марево в Італії.